Просто так, знаєш ти,
Не буває нічого,
І живемо ми всі
На долонях у Бога…

Люди, знаєш, усі
Дуже схожі на зорі…
Їх сплітає в сузір’я
Повелителька-доля…

Одні сонця теплом
За мить душу зігріють,
Інші – чорна діра,
Поглинати лиш вміють…

Віддавати для них –
Це найвища наука,
В нещасливу годину
Не простягнуть нам руку…

Але ти не діли
Світ на чорне і біле,
Бо достатньо в нім барв,
Як в веселці красивій.

Серед нас, знаєш ти,
Зорі різні бувають:
Чорні діри – нещасні,
Сонця – щастям все сяють!

І широка в зірок
Кольорова палітра:
Є холодні тони,
Є ще теплі та світлі…

У сузір’ї всі зорі
Нам потрібні для чогось…
Щоб себе віднайти…
На долонях… у Бога…

05.03.2023
Юлія Маринич

Я хочу знов любити салюти
Так, щоб не здригалися
серце й душа
Хочу бачити освітлені вулиці
Щоб темрява зникла уся.
Вікторія Анічхіна

почуття не полумья
але мої палають чомусь,
відверженні почуття
біль,страдння,згасання
ні тільки не знову,
досить,
це маячня,тьфу дурність ця юність,
але ж…
мов мале дитя радію обіймам твоїм,
руки твої теплі й дбайливі,
шкода лише спогади наші,
це все що лишилось,
з тих вечорів,
які здавилися "вічними"
й розумію..що чорт я втрачаю контроль,
почуття мої,
взірвалися мов ті феєрверки,
при спогаді твого силуэту.

Єри

з її очей текли гірькі
сльози правди,
яку вона відкривала
для себе роками,
їй було поганой тяжко
покою думки ж
не давали::
"безвиходдя"
"незмога відчути
хоч щось"
"не буде контакту очами
з тим хлоцем"
загубила усе..й себе
разом з цим всім,
багато питань,
без відповіднні питання,
гуляють в душі,
усі таракани загибли,
від цих гірких страдань,
але ж метели ще
дихають…

Єри

Задзвеніло, зашуміло,
потекло…
Березнево вже всміхнулося
село.
Поскидали всі городи
кожухи,
Гріють спини проти сонечка
дахи.
Завесніло на полях
і на душі,
Забриніли Перемогою
пісні.
Вигляда мрійливо небо
журавлів,
Матері з війни – соколиків-
синів.
Задзвеніло, зашуміло,
потекло…
Змиє хай весняна повінь
усе зло!
Ніна Арендар

Ніна Арендар

Вибух з душі не стерти
Й день довжиною в рік.
Пам’ять пече нестерпно
Вчора, тепер, повік…

Стіни тремтять "несучі",
Гатить по вікнах "град"
Спалахом злим, колючим…
Думав хто? Всіх підряд…

Морок в старих підвалах,
Кашляння стін глухе…
Мабуть, вони вже знали
І розуміли все.

Пам’ять болить, не стерти.
Лютий кровить вже рік.
В серці пече нестерпно
Вчора, тепер, повік…
Ніна Арендар

Ніна Арендар

Мені тесту і букв не вистачить,
вимовить люті.
Емоції через край, десь там по морю пливуть .
Образа, огида мене огортає,
Смак відчуттів я вже майже не знаю.
Холодно, боляче,
Все як завжди.
Повірю собі, а ти як не ти,
І ніби пишу сама я собі.
Як боляче робиться знов на душі,
Відчула комфорт, загинув в мені,
Не хочу відчути, що я в однині.
К.Анастасия

Коли ставало тяжко,
вона писала вірші.
Цього разу, навіть вірші не піддавалися
Піддаватися перестало все:
почуття, думки і події.
Ніби таке в неї життя,
що й сама не знає причини.
Не бачила сенсу в мріях,
не дивлячись на її сни.
Все що вона потім бачила,
стало для неї чорно-білим.
Не дивлячись на її страхи,
вона бачила лише дивне.
Люди порядно мовчали,
тікаючи від її почуттів.
Навчилася й вона мовчати, холонути в самоті.
К.Анастасия