Колись, братами називали.
Один народ. – ви кажете були?
Коріння ви із України взяли,
А нам НІКОЛИ не були брати.
Інтелігенцію ви нашу мордували –
Сибір, заслання колимИ…
За що ? За мову катували?!
За віру в Бога?! Ви слуги сатани!
Ви нам завжди " допомагали " .
Вивозили наші хлібА…
Могили потім виростали…
Пухла від голоду Сім’я!!!
Збирали все , що ми надбали.
І урожай, що множила земля.
Коріння наше відбирали ,
Палили села і міста.
Братами ви нас називали…
Як тільки носить вас земля?
Тих українців, що москалями стали.
Як вас росія прийняла !
Яка ж вас мати народила?
Ім’ям вкраїнським нарекла.
Україна вам тепер не мила !
Бо ваша матінка москва???
Забули все , що вас навчили ?
І мова, яка в вас була ?
росію, швидко полюбили ?
А в Україні, в вас рідня! !!
Скажіть, ви теж за свого ката ?
Чи може правда в вас своя ?
Війна , яка прийшла " Спасати " ,
Забрала не одне життя!!!
Ніколи, брат не йде на брата!
Яка б там доля не була .
Не можуть просто визволяти….
І нас позбавити життя!
Не знаю я, як буде далі….
Яке в нас буде майбуття!
Та хочу я, щоб всі ви знали-
москаль наш ворог, на віка !
І ..Щоб вони нам не казали,
Яка б солодка не була брехня.
Не братИ … вони вандали. …
Яких намножила москва.
А ті, що вийшли з України –
І, мовчите, мов вас нема !
Коріння є, нема родини!
І прощення для вас нема !!!
24.02.23 💙💛

Ольга Більчук

Я з дитинства закохана в мальви –
Берегині вкраїнських осель.
Вони ніжні такі і цнотливі,
Ще й оспівані в сотнях пісень.
Королеви літнього саду,
Як метелики в них пелюстки.
Білі, рожеві, багряні –
Чарували їхні квітки.
А сьогодні їх рідко побачиш –
Ми зреклися своїх берегинь.
Насадили лілей і петуній…
І троянду – богиню з богинь.
Тільки ж хто берегтиме оселю,
Щоби щастя селилося в ній?
Насадіть же ви мальв біля тину,
Щоб веселкою він пломенів!

М_А_Л_Ь_В_А &Валентина Пошкурлат

Ожурений журбою
журавлиний клин
летить у засвіти
від рідної землі,
сльозу пускає
вже старезний млин,
кують підкови
коням ковалі,
дівчата в полотняних
вишиванках
на вечорниці
гУртом всі ідуть,
танцюють і співають
аж до ранку,
а хлопці-козаки
додому їх ведуть,
Чумацький Віз
на небі розіслався,
він без доріг
і без віків пливе,
козак з дівчИною
серденьком покохався,
сватів вже завтра
він своїх зашле –
ось так було
у нашій Україні,
із пам’яті не стерти
колорит,
як і не стерти
наші вільні мрії
і предків наших
вічний заповіт.

М_А_Л_Ь_В_А &Валентина Пошкурлат

Наші долі вже вишиті болем,
Кожен день ціла низка тривог-
Наче йдеш замінованим полем,
Сам собі і сапер ти, і бог..
І щоночі не спиш ти до ранку,
Бережеш ти мій сон від орди,
Я ж щоразу чекаю світанку
Щоб почути твій голос.. І йти..
Йти у клопоти вся з головою,
Між сирени виттям, щоб творить,
Щоб встигати і жити, й кохати,
В буднях страшних, щоб себе не згубить..
Новий день, на канві наче хрестик,
А який – то лише почуття..
Головне – щоби нитка не рвалась,
Щоби гладко лягала на полі життя.
Зустрічі наші, мов нитка червона
А розлуки – то чорне шитво..
Наші долі вже вишиті болем..
Та кохання на двох в нас одно.
Головчук Світлана ( Passarinho)

І знову лютий, що ніяк в нас не скінчиться..
Ця наша затяжна й така важка зима..
І знов мені весна щаслива сниться,
А прокидаюся – триває в нас страшна війна..
Так хочеться вже миру і спокою,
Щоб ворог лютий згинув назавжди..
Щоб повернулися уже додому
Непереможні наші вояки.
Щоб знову посміхалися дівчата,
Коли коханий присилає смс,
Щоб дочекавшись друга, батька, сина, брата,
Від щастя аж злітали до небес.
Так хочеться простого щастя жінки,
Коли коханий поруч не на той, в обставин викроєний час..
Так хочеться вже не лічить хвилинки,
Украдені в війни й даровані лише для нас..
Так хочеться, уже не прокидатись від виття сирени,
Спокійно каву пити в нас на кухні вдвох,
Життю радіти і за столом збирати всю родину,
Так хочеться.. але на дворі знову проліта сніжок..
Знов сніг іде, морози й вітер..
І ти поїхав знову в ту зиму..
А я стою.. ще бачу силует твій..
І знову жду.. тебе й весну я жду..
Головчук Світлана ( Passarinho)