Сіре небо,сильний дощ
Всі кудись спішили..
Спішили жити це життя
Коротке і водночас довге
У когось була своя сім’я
А хтось завжди був сам і тихо мріяв
Про щасливиє життя.
Якого так і не знайшов.
…
Дощ не стихав, та і людей не менше
Губилося в моїх очах
Ця метушня втрачала розум
Втрачала вміння говорити
Лиш лився дощ і сіре небо вкривало мої почуття
Емілія

Дивившись собі в очі, я питала.
Для чого я це роблю?
Чому повинна я мовчати?
Мовчати, мокрими очима..
Що так шукають вихід з цього світу
Аби понуритись у спокій, якого так вона хотіла.
Та дівчинка, яка колись не докоряла іншим.
Яка відчувала сенс… в усьому.
І була щаслива..
….
Мовчавши, серце замерало.
Бо боялось мовити, ті слова, що знову підуть проти мене..
слова, які хочуть чути інші.
Не правду..
Ось це і все, що я можу мовити заради спокою.
Заради чужих слів.

Емілія

Дні й ночі говорили про вічне,
Тоді здавалось, що було це досить комічно.
Та зараз дивлячись на твої слова,
Не тямлю я, чому не зрозумів раніше..

Я добре пам’ятаю кожну зустріч,
Твій сміх, усмішку і навіть фрази всі.
Мені хотілось обійняти душу твою,
Та зберегти всі почуття святі.

Та виявилось, що тобі це все не треба,
Було тобі добре тоді і без мене.
У колі близких до себе,
Не звертаючи уваги на мене.

Більше не гляну на тебя,
Не зможу сказати навіть “привіт”.
Не тому що мені противно,
Просто так мені Він звелів.

Можливо, колись вийде відпустити,
І ми зможемо нормально поговорити.
Але..Кожного разу згадуючи ті дні,
Чесно, мені хочеться плакати. А тобі?
Аредель

Дні й ночі говорили про вічне,
Тоді здавалось, що було це досить комічно.
Та зараз дивлячись на твої слова,
Не тямлю я, чому не зрозумів раніше..

Я добре пам’ятаю кожну зустріч,
Твій сміх, усмішку і навіть фрази всі.
Мені хотілось обійняти душу твою,
Та зберегти всі почуття святі.

Та виявилось, що тобі це все не треба,
Було тобі добре тоді і без мене.
У колі близких до себе,
Не звертаючи уваги на мене.

Більше не гляну на тебя,
Не зможу сказати навіть “привіт”.
Не тому що мені противно,
Просто так мені Він звелів.

Можливо, колись вийде відпустити,
І ми зможемо нормально поговорити.
Але..Кожного разу згадуючи ті дні,
Чесно, мені хочеться плакати. А тобі
Аредель

Танцює дощ на підвіконні
У жвавому ритмі скерцо:
То дзвінко постукає в шибку,
То зробить своє інтермецо.
Якийсь дивний цей дощ, мінливий.
Кида в душу то радість, то смуту.
Обриваю вологі струни –
І пускаю на м’яту-руту,
Де весна у блакитній сукні
Витанцьовує танго дощу.
Він полонить її серце
Й шепче ніжно: «Не відпущу!»
А вона п’є вологу душу,
Розплітає по пояс коси,
Одяга з бірюзи обруч
І на свіжі падає роси.

М_А_Л_Ь_В_А &Валентина Пошкурлат

Для чого даний інтелект людині!?
Щоби вбивати, нищити усе!?
У нас є цінності, ми не тупі тварини!
Пройшло століття, знову теж саМЕ…

Дали прекрасне, тіла насолоду…
Людино! Ти прообраз від Творця!
Життя чудесне тож тримай нагоду,
Це Божий задум – вічний цикл буття…

Прогрес людський вирує на планеті,
Відкритий розум… здійснення мети…
Чому насильство, лиш одні монети!?
Хіба ж для цього всі ми на Землі!?

І що тепер, ЛЮДИНО, що з тобою!?
Це збій у генах, чи просто дебілізм!?
Отож не нарікай, що ріки болю,
Тепер вирує руський шовінізм…

Так, переможемо, попросимо у долі…
Пройдуть літа…заквітне знов Земля…
Та де гарантія, що злий урок від болю –
Він буде пройдений? Гарантії нема!?.
ND💜

Надія Холод (ND)