Крапелька в любові
Цілував промінь сонця
дивовижну краплину.
Був її охоронцем
в світанкову годину.
Зігрівав поцілунком,
ніжно пестив обличчя…
Від солодкого трунку
оживало узбіччя…
Він впивався губами
у нектар сонцесяйний.
Кольоровими снами
світ здавався звичайний.
Затремтіла краплинка
на зеленім листочку…
Стала, ніби перлинка,
на весільній сорочці.
Защеміло серденько,
почуттям оповите…
Любий зовсім близенько…
Виграє соковита…
Піднімалося сонце —
з ним і промінь, угору…
В травах, мов на долоньці,
грає крапельок море…
Захватив у обійми
діаманти-перлини,
І з птахами дзвінким
їх спивав по росині…
А покинута ранком
У полоні любові,
Ним розніжена бранка
висихала поволі…
ID: 981259
автор: Любов Таборовець

Любов Таборовець

Я не бачу в очах нічого,
окрім сонця в його очах.
Я бачу, як літнії зливи
Омиваються в наших очах.

Кольором злитку, барвистого звитку,
Взяв у полон, не знавши її ціль.
Вона спрямована на погляд
Стрункий, твердий і глибинно темний.

Вона знаходила у ньому ту частину,
яку давно закопала в собі.
Бачила щось приспокійне також,
та лиш він пам’ятав тільки дощову зливу.

Чомусь це я промайнула.
І забула.
Повільно залишаючи шрами на спині,
Бачучи тільки хороше у двох.

Вони розсипалися на безкінечність піщинок,
Стали пустелею в чиїхсь очах.
dedysenka

Моя Україна
Ти у мене єдина
Квітуча, могутня
І Безмежно сильна.

Моя Україна
Ти така красива,
Співуча, лагідна
І душевно щаслива.

Моя Україна
Ти завжди вільна
Живеш у злагоді, добробуті
І матимеш перемогу неодмінно.

Моя Україна
Ти така велична
Тобою захоплюються по світу
Тримайся, пишаємося – ти блискавична.
Зіратія

Живе в Україні
Могутній народ,
Який нікому і ніколи
Не здолати.

Він має
Сильний генокод,
Який дає можливість
Зараз виживати.

Але ми будемо жити
Не виживати,
Бо в нас є віра,
Що перемога наша буде неодмінно.
Зіратія

Ми живем другий рік у війні
Ті, хто не покинув Україну,
Ті, хто кожен день чує звуки сирен,
Але Продовжує жити і вірити.

Час складний для кожного з нас,
Хто сь вже втратив рідну людину,
Хто сь не має рідного житла,
Але Продовжує жити і вірити.

Всі хто зараз живе в Україні
Складають сильну енергетичну силу,
Яка допомагає ЗСУ
Захищати рідний дім і свою Батьківщину.
Зіратія

У Вічності кохання…
Там лине образ твій…
Там бачу я всі зорі Світу…
А час все мчить,
Почався день новий…
Пробуджується в серці літо…
Відбитками очей
Дзеркалить тінь у вічність,
Осіння ніч сумна,
Можливе каяття…
Всі мандри по життю
Так ніжністю сповиті,
Всі зустрічі, миттєвості буття…
Бринить в душі струна,
Так, ніби непомітно,
І знов проходить осінь,
Як тінь сумна по вікнах…
Як кадри із кіно летять літа…
Полишений весь біль, вся суєта…
Відіб’ється від дзеркала вікна –
Прощання мить…
Хай змиється сльоза!..
ND💛
Надія Холод (ND)

СИНОВІ

ДИВИСЯ СИНУ, ЦЕ ТВОЯ ЗЕМЛЯ,
ПОГЛЯНЬ КОЗАЧЕ, ТИ ТАКИЙ БАГАТИЙ!
БЕЗКРАЇ, ХЛІБНІ ЗОЛОТІ ПОЛЯ,
ЧИСТЕНЬКІ, ГАРНО ВИБІЛЕНІ ХАТИ.

ТАМ З ГІР ВИСОКИХ МІЖ КАМІННИХ БРИЛ
НЕСУТЬ СТРУМОЧКИ ГОЛОСИСТІ ПІСНІ,
А ТАМ СТЕПИ РІВНЕНЬКІ, ЯК ТОЙ СТІЛ,
І АРОМАТОМ МАНЯТЬ ЯБЛУНІ І ВИШНІ.

НІДЕ ТАК НЕ ВИСПІВУЮТЬ ПТАШКИ
І НЕ ЦВІТУТЬ ТАКІ БАРВИСТІ КВІТИ..
ТРИМАЙСЬ СЕЇ ЗЕМЛІ, ЩОБ МІГ ЧЕРЕЗ ВІКИ
КОЗАЦЬКИЙ ДУХ ТВОЄ ЖИТТЯ ЗІГРІТИ.

ОХ, ЯК БОЛИТЬ, ПЕЧЕ ДУША МОЯ,
ІСТОРІЮ СВОЮ ТИ МУСИШ ЗНАТИ.
ДИТИНО, ВСЯ В КРОВІ ЗЕМЛЯ ТВОЯ,
ВІД СИНІХ ХВИЛЬ АЖ ПО СТРІМКІ КАРПАТИ.

ЯКБИ ЦІ ГОРИ ВМІЛИ ГОВОРИТЬ,
ЩОБИ ТОБІ МИНУЛЕ РОЗКАЗАТИ.
АЛЕ НІМЕ КАМІННЯ МІЦНО СПИТЬ…
ПОСЛУХАЙ ЖЕ, ЩО СКАЖЕ РІДНА МАТИ.

ПИШАЙСЯ СИНУ, ЦЕ ТВОЯ ЗЕМЛЯ,
А ТИ КОЗАК, ЦЕ МУСИШ ПАМ’ЯТАТИ,
ЩОБ ЗБЕРЕГТИ РОДЮЧІ ЦІ ПОЛЯ
І НЕ ВПУСТИТИ ЗЛО У МИРНІ ХАТИ!

1996 рік Львів 146
Христина Пелікан
Христина Пелікан

Заздрість пожирає,
в голові припаяні думки
про те, що могло бути краще.
Черга за чергою рвуться мотузки,
це все зростає в ненависть,
потім у злість, але ніколи
не в прийняття.

Дух покидає моє тіло,
радість відвертається від мене.
Сухі вуста такі ж мертві, як совість,
світ перестав мене слухати.
Я перестала бачити.
Світло ненавиджу,
темряви боюсь.
Чому я все ще тут?
dedysenka

Тихо. Потім постріл і крик журавля.
Він вже більше не зможе літати.
Його гідність у рані крила
Загниває і кров’ю пройнята.

Він летів до дітей в тихий гай,
Там де вільно літають усі,
Та занесло його до тих стай
І забрали два крила в душі.

Він в калюжі кривавій лежить
І тріпоче востаннє те серце.
Його воля так близько, та мить…
І її знову топчуть два хлопця.

Двоє статних та сильних хлоп’ят.
Із рушниці підстрелили птаха.
Щоб не летів над полем без ґрат.
Щоб не видів чия горить хата.

Щоб і навіть ві сні не хотів
Зупинитись у них біля дому.
Та і що, що той дім зруйнував
Не одну журавлину солому.
Поліщук Маргарита