І знов весна… Тож білим цвітом абрекоса зацвіла. Нарцизи повитягували білі голівки. Тюльпани скоро будуть вже цвісти. Та тільки не милує око і серце та краса. Бо зараз в нас іде страшна і кровопролитна війна. Нічого більше не хочеться в житті, як найскоріше би закінчилася війна всі й додому повернулися живими до кожного із рідні до мами син дружини чоловік дітей їх люблячий татусь сестер й братів їх старший і надійний брат, дорогенький внук, сусід однокласник, чи просто побратим. Вони герої наші назавжди. І кожен день чекаємо їх з війни. Та тільки Боже поможи від всього злого вбережи. Здоров’я й сили їм пошли. І в хвилину тяжкую Омофором своїм їх захисти. І в житті допоможи. Ми дякуємо воїнам усім за ніч спокійну і сонячний весняний ранок! За спів пташок і посмішок малесеньких ляльок. За хліб і сіль, який сьогодні на столі. За небо чисте без вибухів у висоті. За все що в нас сьогодні є. Ви все зробили що змогли. І вже минула Паска і знов без Вас і свято це не відчувається, як весь час. Бо Вас ріднесенькі немає тут із нами – з своїм рідним батьками.
Але ми дякуєм і молимось за Вас весь час і Господа благаєм піклуватися про Вас. І передали гостинці воїнам усім щоб Ви відчули те тепло яке у серці горить воно. Вклоняємось нашим захисникам і захисницям до землі. Бережи Вас усіх Боже. Хай буде мир! І буде Воля! І українцям краща доля. Слава воїнам! Слава Україні! Не забудем і тих Героїв, яких вже немає поруч з нами, бо вони навічно пішли на небеса, і звіти завжди дивляться на нас. Тож пам’ятаймо завжди про них бо Вони того варта. Воїни – Герої! Своє життя віддали щоб ми спокійно жили і Україну неньку захищали. Вічна Слава! Воїнам – Героям!
Людмила

Магнолія в лісі цвіла…
У променях сонця, одна…
На сторони Світу дивилась,
А птаха до неї тулилась.

Дерева навколо всі різні…
Шептали: "Яка дивовижна!"
Красуня в рожевих тонах,
На кроні співав її птах…

З вітрами кружляли пелюстки…
Весни кольорова відпустка.
Магнолія – квітка прекрасна!
У лісі цвіла вона рясно…

Якась дивовижа, та й годі,
Одна серед лісу природи…
Перлину вітри обдували,
А потім в степи мандрували.

Не сумно красуні, не страшно,
Оточена Всесвітом ясним.
Виспівує соло на вушко –
Її милий друг крізь пелюстки.
ND💞

Надія Холод (ND)

Чути стогін , чути крик ,
Вогонь нині ще не стих…
Серед пострілів і градів ,
Іде дівчинка , в руках у неї лялька,
Іде з дому , через катів
Самотня іде , а руках лише лялька,
Але навіщо їй лялька,
коли нема поруч батька ?
Нащо їй сонце і хмари ,
Коли немає поруч мами ?
Іде й не чує не плачу і не крику,
Іде собі на зустріч у формі чоловіку,
Тепер він її оберіг –
Провідник у тисячу незвіданих доріг…
Єрьоменко Артем

НІЧОГО НЕ ЗАБУЛА

Я не збулАся, не здійснилася, не сталась.
На світі цьому видно прожилА замало.

Я за хвоста удачу хитру не зловила,
Вина гіркого вдосталь на землі напилась.

Хоч вдАлось з друзями багато з’їсти солі,
Не вдАлось наздогнати вітру в чистім полі.

Щось не змогла, не встигла, просто не зуміла,
А так багато мріяла колись, хотіла.

Як виявилось, то нічого не забула,
Бо згадується все, тепер, в житті що було.

Навіть маленьке зовсім, не важливе наче,
Тепер таке вагоме і багато значить.

І кожен погляд, усмІшка, коротке слово,
ВідбУлися колись зовсІм не випадково.

Це розуміти починаємо тоді,
Коли на захід сонце повернЕ в житті.

3.01.2020 м.Львів 492
Христина Пелікан
Христина Пелікан

СОЛОНИЙ СМАК

Болить, о Боже милий, як болить.
Що там фізичний біль із мукою душі.
У грудях так пече, вогнем горить,
А серце мов би схоплене в міцні кліщІ.

Повільно гасне слух, в очах темніє,
Не в силі навіть пальцем ворухнути.
Душа німіє, корчиться, черствІє.
Чи зможе ще хоч щось,колись, відчути?

Я підіймаю вії, скрізь туман.
Чому не бачу я, не відчуваю?
І що болить, чи серце, чи обман,
Втрачаю я свідомість, чи вмираю?

Раптом солоний смак…це сльози певно.
Солоний? Значить смак я відчуваю.
То ще живу, хоч навкруги так темно,
Та поки я живу, то все здолаю!

5.08.86 м.Львів 495
Христина Пелікан
Христина Пелікан

В НАДІЇ ЗУСТРІТИ

Як чекаю тебе
Просто смішно сказати.
Кожен день, кожну мить
Я надіюсь зустріти тебе.
От за ріг поверну,
Ти там будеш стояти.
От по сходах зійду
І раптово побачу тебе.

Зараз сяду в трамвай
І з тобою зіткнуся.
Коли їду в таксі,
Оглядаю на вулицях всіх.
День проходить, під вечір
Над собою сміюсь я.
Ох до чого гіркий
І нестерпно болючий мій сміх.

Зараз буде дзвінок
Телефонний, чи в двері.
І з полегшенням я
Трубку в руку нарешті візьму.
Чи прокручу замок,
Щоби скрипнули двері
І впустили тебе
Розігріти набридлу зиму.

У напруженій тиші
Голос твій пролунає,
І , завмерши в мені,
Погляд променем твій пролетить.
Просто смішно сказати,
Як на тебе чекаю,
Як в надії зустріти
Серце в мене у грудях болить.

22.04.87 м.Львів 497
Христина Пелікан
Христина Пелікан

ЧОГО НЕ МАЛО БУТИ

Не дивно, що тебе втрачаю,
Все, що ти міг, ти вже зробив.
Що не зробив, я пробачаю,
Навіть без вибачення слів.

Так, без пояснень, краще всього.
Про що ми будем говорити…
Про біль мій…він тобі для чого?
Треба пробачити і жити.

Тим не журюся, що минуло,
І не хвилює те, що буде,
А те, що досі не забула
Все, що ти легко зміг забути.

Та відпустити мушу, знаю,
Сторінку щоб перегорнути.
Болить не те, чого не маю,
А те, чого не мало бути!

4.03.86 м.Львів 496
Христина Пелікан
Христина Пелікан

Пам’яті рідних
Погостювали з нами світлі душі,
Та й знову – в небо чисте, у блакить.
Це вічний колообіг непорушний –
«Життя і смерть» – як неперервна нить.
В добу весни – відновлення природи…
Господь усіх додому відпустив…
А вогник свічки їм безперешкодно
Дорогу світлом божим охрестив.
Все на Землі не так, як ви лишили,
Коли ішли у Всесвіт за межу…
Тут ваші очі зорями світили
І стіни дух і спомин бережуть.
Вже стіл накритий… Те, що так любили.
Для трапези із вами є усе…
Покійних душі щоби пораділи…
Живим вона надійність принесе.
Та Провідна неділя кличе знову.
Пора за обрій, рідні, в небеса…
Тепло крила, молитви, тиха мова
В серцях довіку будуть воскресать.
ID: 981083
автор: Любов Таборовець
Любов Таборовець