Серед хвиль чужого океану
вутлий човничок тривку земного
шлях торує до берега свого.
Дно здирають коралі обману.

Ген за зорями мріється вічність,
чорнотіння космічного спокою.
Якоріє маяк з-поза обрію,
обіцяючи теплу самітність.

На хвилинку спиняюсь. Вдихнути.
Від штормів відсапнутися треба.
Поцятковане хмарами небо
біль вгамує. Чи зможе почути?

Лиш дещицю спочинку, – фугасну
перетерпіти підлість треба.
Я її відпущу. Десь до неба.
Але й правду повідаю. З часом.

Ясуватиму* чесно-криштальну,
відкричу в космос біль і образи.
Маяки – вбережуть від зарази –
всяк, хто знав мене й знає. Справжню.

Всі, кому віддавала відверто,
йшла назустріч, розхриставши душу
Ви пробачте, не хочу, а мушу, –
бо наразі застебнута вперто.

Бо в пекельній інтризі інферно**
переломлено радість і щирість,
перекручено дружбу і вірність.
Чи те все віддавала даремно?

Хай у ранах мої ноги босі
Хай облудно оббрехано й вміло.
Те що є у мені не зміліло
Що було, воно є ще і досі.

2023, Індія
©
*Ясувати – розповідати
* *Інферно передостаннє коло перед пеклом. Згідно з середньовічними розповідями, саме з цієї частини пекла відьми найчастіше викликали духів, які допомагали їм робити їх брудні справи.
ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ моїм Маякам.
Марина Акрам

Все мисто вкрите жовтим та блакитним
Природа вміє вибирати кольори
Осіннє листя та блакитне небо
Та більшого для щастя і не треба
Нема у Львові ліпшої пори
У Львові осінь паляться багаття
Тої дим багаття як міцниї дурман
Дурманить голову та вдячно платить
За мить осінню ,ї біл збирає в жбан
Жовто блакитне наше дивне місто
Так зафарбовується тло осінніх мрії
Та журавлинни вогняне намисто
Краплини крові в пам’яті моєї

Марта

Дзвенять, опісля свисту, кулі в дзоти
І поливає "люстра" голодним вогнем
Так ніч переходить в безрадісний день
І розсипається дощ на занижені ноти
А в сховищах діти співають пісень.

Це дуже маленька, нещасна істота
Керує пекельним театром війни
Ображена, люта, злостива мразота
Відторгнута світлом і царством пітьми
Злостиво плюється із чорного рота.

Розсиплеться нотами дощ восени,
Сніжинки зіграють нам марш Перемоги,
Повстануть степи, проклянуть ворогів полини,
Підірваним мостом по-через вирви
До Перемоги йдуть доньки й сини.

15-16, Листопад, 2022, Індія
©
#MarynaAkram
#МаринаАкрам
Марина Акрам

Застигли мрії, неприкуті до війни,
Видніються на фото з-під завалів
і без господи – безпритульні сни, –
Зірвались криками з порушених підвалів

І стогнуть мрії, балками сповиті,
А ковдра цегляна вже гріє їх,
І очі матері несамовиті,
Яка шукає діточок своїх.

І розгрібає той бетон руками,
Бо їй вчувається з глибин дитячий гук
Бо їй вчувається під тими кавалками
Її дитини серця тихий стук.

Нема, не чути… лиш торкає тіло
Мороз і холод і бетонний пил….
Одне паскудне в світі захотіло
Залишити цю доленьку без крил.

І сльози в батька ніч усю, до рання
Вже й крик не чути, а йому в очах
Його малі, вагітна і кохана
Дружина…
прийдуть тільки в снах….

Дитя збира холодну биту цеглу
І носить хутко. Скільки й має сил
Бо, дякувати Богу, не померло,
Коли ракетою знесло весь тил.

Застигли мрії за стіною кухні
Де було свято, а пепер пітьма
Стіни немає, не розбиті й кухлі…
Тоді був тато… а тепер нема..

І дивом діти вижили надворі
А мами й тата душі — вже в віках
Бодай тому, хто скинув стільки горя
Сторицею цей біль горів в руках.

Тому, хто наказав. Тому, хто скинув.
Тому, хто на гашетку надавив.
Тому, котрий осиротив родини.
Всі кари світу, щоб від них завив.

Завив і так застиг у криці жаху,
І щосекунди знав, що наробив,
І всі,кого він відправляв на плаху
Йому з’являлись навіть в яснім дні.

І щоб питали: Чому? Чому?? Чому???
І щоб дивились не змигнувши вій.
Хай весь той біль прокотиться по ньому,
Бо біль пекельний він і заслужив.

Нехай боїться, хай дрижить паскуда
Не день, не два, весь свій недовгий вік.
Світ не пробачить. Не пробачать люди.
Отих застиглих безпритульних мрій.

17. Січень. 2023, Індія
©
#MarynaAkram
#МаринаАкрам
————
#НеПробачимо
#RuSSiaKills

Вірш присвячено постраждалим і загиблим від ракетного удара росянами по місту Дніпро. У однієї родини, яка мешкала в квартирі розбитого будинку люблячий тато залишився лише на відео.
Марина Акрам

Злітають недописані листки,
Недомальовані горять малюнки,
По цій дорозі велено пройти,
Щоб світу відхилити всі лаштунки.

Щоб показати дно і каламуть,
Навчити що не треба слухать ката,
За це на небо янголами йдуть
Вже тисячами наші голуб’ята.

В тяжку війни годину, в час тяжкий,
Коли безжалісно вбиваються народи,
Тварини, звірі — линуть до людей,
Людей же пригортає до природи.

Ворожа суть — нищити і руйнувать.
Ми ж на уламках далі сієм квіти.
Бог бачить що кому й коли віддать.
А поки… гинуть українські діти.

Світ ще не звик, і очі закрива
На правду, що в ті очі коле й ріже
Ще барелі рахує і євра
А Бог в партері спогляда потуги.

Та наша Правда чиста і свята
Скінчиться п’єса, як прийде година.
Ми переможемо, бо є така мета.
І з нами буде світ. Все буде Україна.

17, Липень, 2022, Індія
©
#MarynaAkram
#МаринаАкрам
————
Марина Акрам

Чи бачив життя я теё, чи бачив його у вісні . Чи може житя це квіти які розцвіли на весні , чи може життя це небо яке височить над землей — чи може життя —то рідна земля ? Як пахне рідна земля ? Чи кровюю і потом , або мудрістю старих поколіннь . Чи пахне любовю батька до сина … Чим пахне вона ? …
Василь

Штовхнули. Впала. Біль затьмарив розум.
Звелася тяжко. Встала. Далі йду.
Ще шкандибаю. Зранена. Додому.
До джерела. До роду. До ладу́.

Ладу́ з собою. Бо в чужім терниську
Немає й ґрана рідної ріллі.
Бо віра зраджена була. Людиськом.
Лише родина підвела з землі,

З підступності від, думалось, своєї.
Із вигорання через гострий біль.
Мої сини. Мій суджений. Напевне
Ще друзі. Незрадливі. І — живі.

Живі любов’ю. Вірою. Натхненням.
Супроти зради. У руці — рука.
Не вмерла я. Очікує даремно.
Та, що давно не пила з Джерела.

Та, що забула. Смак роси й туману.
Та, що на гроші проміняла сміх.
Та, що живе інтригами обману.
Чужа чужим. Не рідна для своїх.

Іду. До обрію. Моєї долі.
Пряма. І гідна. І відкрита всім.
Дощами рідними мені загоїть
Пропечене нутро моїх терпінь.

2023, Індія
©
#MarynaAkram
#МаринаАкрам
Марина Акрам

Вляглося сонце спати за горами
і я, в єднанні з джерелом моїм,
розвіююся по світах думками.
Струмить тепло. І сонно-тихий дім.

Вже зацілована всіма вітрами,
так, що пошерхли щоки і вуста.
Я вдома і обійнята роками,
що скучили за мною. Як і я.

І вкотре пізнаю отсю таїну
через роки, через далі й біду, –
мене все так же тягне в Україну,
хоч серце мій коханий десь припнув.

Ясніє спомин: сакури над Ужем,
солодкосвіжий аромат бузку
(на Закарпатті все цвіте раніше),
а п’яний вітер – з Буркуту* прибув.

Таємна суть – уся моя родина,
Півсвіту до якої вже пройшла,
Та ще мене чекає Полтавщина.
Але сильніше все ж чекаю я.

2023, Україна,
частина моєї великої подорожі: Делі-Стамбул-Будапешт-Ужгород-Пушкіново-Виноградів-Негрівець-Синевир
©
#MarynaAkram
#МаринаАкрам
*Буркут (Боркіт, Боркут)— місцева назва джерела вуглекислих мінеральних вод, яку використовують на Закарпатті та Гуцульщині. Походить вона від слова «буркутування» — вирування води.
Марина Акрам

Горіла вишня…
Горіла хата край села…
Скрипіла болем біла вишня.
До неї з жахом смерть повзла
під листям жухлим, ще торішнім.
Лизали спину язики,
нещадно душу обпікали…
Немов медові стільники,
липучим згустком обтікали.
Куди втікать?… — Коріння тут…
Тримає міцно коло хати.
А гілочки он як цвітуть!
Невже і їм пора вмирати?!
Вона так трепетно в саду
Надію берегла останню:
що все тут буде до ладу,
як рід збереться на світанні.
Як в жмені ягоди впадуть,
як сміхом двір лунати буде,
як хліб до столу подадуть,
і святом стане кожен будень.
О, як пече!… О, як болить! …
Кора тріщить під тиском му́ки…
Лиш встигла віти похилить,
сховать сльозу у час розпуки…
ID: 983385
автор: Любов Таборовець
Любов Таборовець

Сірий ранок шматували гармати ворожі,
Після ночі нова вирва прям біля горожі,
«Треба їхать», – з болем в серці думала старенька,-
«Та хто ж сюди добереться, яка ж я дурненька..»

Виходила-виглядала – нікого немає,
«Чи лишився хто з сусідів? А Бог його знає!»
Лише свині здичавілі брели як примари,
І село наче завмерло, – чекало удару..

«Жми на газ Миколо, нумо! не шкодуй машину!
Треба встигнути, та тільки б не пробити шину!»
Мчали хлопці по дорозі, в кожен двір вглядались,
«Ось бабуся, пригальмовуй! – не дарма вертались!»

«Хутко, хутко, ну ж, сідайте, нема ні хвилини!!
Бо вже «гради» накривають, от лиха година!»
І помчали що є духу, курява здіймалась,
А позаду все горіло і земля здригалась!..

«Ой, я ж двері не закрила..як же моя хата ?..
Борщик скисне..як же кури?..от кацапи кляті!»
Думки всі перемішались, навіть і не зчулась,
Як машина від удару наче аж зігнулась!..

Як же бігла! як в сімнадцять, ніг не відчувала,
Розтріпала сиві коси, молодість згадала,
Десь румянець той узявся, жити так хотіла,
Задихалась з непривички, мало не зомліла!

«Ой, бабусю, ну ви й бігли, ми ледве встигали!»,-
Взявся за старе Назарій,- всі зареготали,
«Я Назарій, це Андрій, а ось водій Микола,
Як вас звати? не забудем вас уже ніколи!»

«Галька я!», – сказала дзвінко і теж засміялась, –
«Мабуть з років тридцять гарно так не почувалась!»
І згорточок простягнула тремтячими руками,
Очі зразу заблищали щирими сльозами:

«Ось тримайте, милі діти, це сильна молитва,
Нехай вас тепер боронить десь на полі битви,
Повертайтеся ж скоріше всі живі додому!»
І .. не стрималась старенька, заплакала знову..

Оце світло в українцях ніколи не згасне!
Бо молитва за душею, в очах думка ясна!
І якщо в кишені раптом дулю заховали –
То для московитів клятих, щоб не забували!

Вікторія Боровська (Гережа)