Білий сніг огорнув україну
І прикрив не загонїні рани
Виї серени над обрієм лине
І палає не виспаниї ранок
Поховалися пізнії зорі
Сонце світить Крізь темнії хмари
Сніг обрав в чудернацькі убори
В нікуди поспішаючи пари
В місті тихо , ні жалю ні плачу
Прапори в’ються жовто блакитні
От така українська вже вдача
Хоч болить та чужим не помітно
Марта
Ти перемогаешь моя Україно
Та ти уже перемогла
Ти стала як велитень міцна і єдина
Інакше ти і не могла
Розтрощені села
Міста всі в руїнах
Та ті що загинули в мить
Ти стала як кремінь міцна і єдина
Та серце від болю горить
Горить тим вогнем справедливим
Гарячим
Що спати нам не дає
Беріться за зброю без скарги
Без плачу
І вся Україна встає
І перемогає і прагне свободи
І нею пишеться світ
Ти не пересічна країна її богу
Та серце від болю горить
Марта
Не цураймося
взятих на смерть
Не зрікаймося
взятих на муку.
Хто із чаші
налитої вщерть
п"є розлуку,
розлуку,
розлуку.
Тих, кого
від чужої землі
у сторонку
жадану питому
В небі синім
зовуть журавлі
до дому,
до дому,
до дому...
Не гордуймо ніким,
кому біль
осрібляє розпукою
скроні.
Хто одну у житті
має ціль :
Не загинути
в клятім полоні.
Хай обіймуть
узятих на смерть,
Хай обіймуть
узятих на муки
В рідних захистах
повні ущерть
вірним серцем
не знИділі руки.
Туман стелився низом по землі,
Ховав в своїх обіймах ніжну квітку.
Він так любив п'янкі ті пелюстки!
Оберігав її, немов якусь сирітку.
Ховав її від сонця і дощу,
Здавалося, хотів так захистити.
Лелеяв ніжну квіточку свою...
Й питав себе: " Як можна так любити!?"
Але забув туман спитати в квітки,
А чи потрібна їй його любов!?
А, може, вона хоче попалити
Свої пелюстки, щоб ожити знов!?
А, може, квітка любить і дощі,
Холодні й теплі, навіть любить грози!
Не знав того туман, бо глибоко у душі
Від правди тихо лились його сльози....
А квітка ніжна так хотіла сонця!
Їй той туман ніяк не пасував!
Немає місця в квітчиному серці
Туману сивому, без лику і без барв.
Так квітка думала й шукала скрізь веселку.
Туман же розійшовся з сумом по землі ...
Якщо нема взаємності у серці -
Її й нема в думках, словах, душі...
Вже зацвіли в моїм саду півонії,
Їх аромат рознісся по землі!
Рожеві, білі, жовті і червоні,
Немов ковток цілющої води!
Ті пахощі - солодкі до дурману.
Немов напій богинь, що душу молодить.
Чуттєвий, щирий, ніжний, без обману,
Що так дитинством й юністю манить.
Бо ще з дитинства пам'ятаю квіти,
Такі нестерпно гарні і п'янкі!
Нам дарували весняні привіти
Прекрасні, ніжні, ароматні пелюстки.
А ще з півоніями бігли ми до школи
В палкі обійми найкращих вчителів!
Ті пишні квіти на останній дзвоник -
То був зворушливий дарунок школярів.
Такі то незабутні ці півонії,
Бо ж спогади не стерти із душі.
Не на весни мелодія симфонії -
Ми ж потребуємо так ніжності й краси!
Писав солдат останній лист до сина,
Писав і плакав, плакав і писав...
Десь там, далеко, вся його родина
Чекала тата...та він не поспішав.
Не поспішав, бо не було вже сили,
І решту сил він тратить не хотів.
Зібрався духом і писав дитині
Листа з солодких та болючих слів.
"Мій сину, моя гордість, ти мій світе,
Моя ти радосте, коріння, моя кров.
Я все зробив, щоб, сину, захистити
Тебе, моя безмежная любов.
Я так хотів хоч раз ще обійняти
Тебе й схопити в батьківський полон...
Не вийде, сину...Боляче прощатись,
Та залишився лиш один патрон ...
Тому спішу тебе поцілувати
В листі своєму, він колись дійде.
Ти пам'ятай - не можна забувати
Своє коріння, бо у ньому - все.
В корінні - мир, добро, щаслива доля,
Сім'я, любов, і друзі, і рідня.
Ти пам'ятай останню мою волю -
На все своє, синочку, майбуття.
Я уже йду, останній подих гасне...
Та ніби бачу, сину, очі я твої...
Прости, що йду, моє ж ти ніжне щастя!
Люблю тебе! Твій тато - назавжди..."
Болить душа
Болить душа за нашу Україну,
За міста і села, які стоять у руїнах,
За чию, ти, страждаєш провину?
Стоїш, ні за що, долі на колінах...
Болить душа за нашу Україну,
За воїнів, які боронять рідний край,
За нашу квітучу і найкращу Батьківщину,
За тих, хто вже полетів у рай...
Болить душа за нашу Україну,
За вщент розтрощені будинки,
За те, що стріляє ворог без упину,
За людські та гіркі сльозинки...
Болить душа за нашу Україну,
За батьківську ріднесеньку домівку,
За маму, яка чекає доню й сина,
Біля вікна похилила свою голівку...
Болить душа за нашу Україну,
За розбиті серця, нездійсненну мрію,
За калину, що похилилася біля тину,
За небо і сонце, яке тепер не гріє...
Болить душа за нашу Україну,
Стогне від болю матінка-земля,
Ми тебе ніколи не покинем,
Будемо боротися до кінця!
07.02.2023. С.М. Онисенко
Світлана Онисенко
Чарівне дитинство
Дитинство - це ніжна і лагідна мама,
Чарі́вна, гарна, як квітка весня́на.
Дитинство - це добрий і сильний тато,
Рідна домівка, щастя і свято.
Дитинство - це обі́йми, усмішки, розваги,
Мечі́, пістолети, пластикові шпа́ги.
Дитинство - це чудова і дитяча казка,
Безтурботні дні, тепло і ласка.
Дитинство - це паперовий літачо́к,
Жабка, хлопушка, іграшковий їжачок.
Дитинство - це кораблик, білі паруса,
Із своїми друзями він у мандри вируша.
Дитинство - це пухкий і м'який ведмедик,
За столом частує бабусин вареник,
Дитинство - це пурпурові мильні пузирі,
Друзі, нумо гратися в нашому дворі!
Дитинство - це повітряний змій,
Він із ві́тром, у небо, високо взлетів,
Дитинство - це море, річка і пісок,
У полі ніжний і золотий колосок.
Біжу босо́ніж, поспішаю,
Як буде далі, я не знаю,
Росою вмиюсь, пісню заспіваю,
Спогад про дитинство мені душу зігріває.
22.05.2023.
КОЛИ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА
Коли закі́нчиться війна –
Зійде́ над нами сонце МИРУ,
Про це співатимем в піснях,
І про любов до кра́ю щиру.
Коли закі́нчиться війна
Й ординці щезнуть з України,
То не забудеться ціна
Й зведе́мо знову наші сті́ни.
Коли закі́нчиться війна
Й ординці щезнуть з мо́го кра́ю,
Не при́йдуть більше навіть в снах –
Розквітне ненька. Вірю, знаю.
Коли закі́нчиться війна
Усі пове́рнуть з поля бо́ю,
Навіки щезне сатана
І не тектиме кров рікою.
Коли закі́нчиться війна
Й не будуть більше в нас стріляти,
Не буде в нас орди-лайна,
Й не будуть го́лови складати.
Коли закі́нчиться війна
І будем плакати від щастя,
Ми не забудем імена,
А ворогу за це воздасться.
02.05.2023 р.
©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2023
ID: 984006
Кохала наречена бузина
під білою весільною фатою
спекотний червень
там,
біля вікна,
де ми
колись
любилися з тобою.
За травнем я
пішов у білий дим.
З весною ти
розтанула
в тумані.
Ми розпрощалися
з буянням молодим,
залишивши півонію у брані
байдужого,
холодного криштАлю...
Кохана,
Що же буде
з нами
далі?
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
