Я кинув палити тієї ночі
Не бачив я лиць
Не чув голосів
Ти вбила мене тієї ж ночі
Ті глибоко карі очі, в яких лиш жада до помсти
За солодкий голос твій

Вбивай мене щоночі, в солодких обіймах твоїх
Але ніколи більше не дивись в мої очі
У них залишився лиш біль
У нас є рівно доба
Лише доба і забуття,
А далі буде лише пустота
Безодня у сердці, очах, у словах
Лише холодок який залишився у нас

Я точно програв у цій боротьбі,
Настав час розплати гіркої
Я втрачу усе, що я мав
Тому краще піду сам
Я знищу цей світ,
Забуду дорогу додому,
Усе що мав я покину,
Лиш аби не забути той погляд твій
Який я ненавидів щиро.
Лютик Дмитро

Я хочу бути там де ти тепер
в жаху, що зараз ми звемо війною
я хочу бути там де ти тепер
це пекло розділило нас з тобою
пішов, вночі залишивши листа
– пробач, пізніше дам про себе знати
де ти тепер? Залишилась сама
а ти ж пообіцяв не покидати
проходять дні, минають місяці
ти в списках тих що без вісти пропали
і вітер вже замів твої сліди
не на таке майбутнє ми чекали
зібралась і пропала у ночі
я хочу щоб звела нас знову доля
як пав в бою, могилу хоч знайти
мій любий, я в думках завжди з тобою
Анна Ходіс

Красива дівчина літає в небесах
на її сукні зіроньки сіяють
сузір’я що красою осліпляють
і сум застиг в її нічних очах
чому ніхто краси вночі не бачить?
лиш одинокі стомлені серця
так часто під покровом ночі плачуть
у кожного історія своя
вона нічим не може тут зарадить
лиш показати зоряний пейзаж
і ця картина трохи їх розрадить
тих душ, яких немало серед нас
вона втомилась бачить людське горе
так дуже хоче їм допомогти
та знову ніч і знов внизу сліз море
людей, які не знають куди йти
як прийде ранок будуть поспішати
повернуться в своє земне життя
вона вночі їх всіх буде чекати
щоб дати хоч хвилину забуття
Анна Ходіс

Принцеса що полишила свій дім
Красуня що тікала від погоні
Втонув в прекраснім погляді твоїм
Як тільки доторкнувся до долоні
-Тікаєш від казкового життя?
Чому? В палаці кожен мріє жити
– Не можу там собою бути я
це клітка… вибач, маю я спішити
і щезла… розчинилась вдалині
лишивши поцілунок на прощання
а я пішов, хотів знайти її
немає, та надія йде остання
принцеса що полишила свій дім
в моєму серці, люба, ти назавжди
шукав та не знайшов у світі цім
можливо ти лиш видиво міражне
Анна Ходіс

Прийшла пора уже лягати спати
закрила очі й рину в світ думок
думки, вони як лебеді крилаті
мене відносять в світ нічних казок
тут феї, що злітають вверх до неба
дракони, що загрозливо ричать
а я стою хоч далі іти треба
не можу від них погляд відірвать
внизу русалки, їх хвости сіяють
наввипередки з хвилями пливуть
вони руками радісно махають
запрошують у гості зазирнуть
веселка в небі кольорами грає
а я іду до замку між дерев
і раптом мимо птиця пролітає
яскрава і горить уся вогнем
навколо дивні квіти розквітають
і їх збирає дівчина-весна
метелики великі тут літають
– привіт, – мені всміхнулася вона
а далі… далі скелі і тумани
й хатинка що на курячих ногах
і я іду одна під небесами
це місце викликає тільки страх
помітно вдалині якогось змія
і бабу що на ступі проліта
не хочу тут зустріти лиходія
йду швидше, а в реальності світа
ну от і все, я підійшла до замку
торкнулася рукою до дверей
прокинулась, привіт сказала ранку
і повернулась в світ нових ідей
Анна Ходіс

Пробач, маленька, дуже винен,
Зробив я боляче тобі.
Зізнатися ще восени я був повинен,
Що вже наполовину я в гробі.

Якщо читаєш це наразі,
Значить хвороба взяла гору.
Не думав, що отак програю я заразі,
Прошу, знайди в собі опору.

Рідненько сонечко, прошу не забувай,
Як літко разом провели в останній раз.
Нові знання та навички ти здобувай,
Не бійся помилок і не живи напоказ.

Знай, братик поруч, щоб не сталось,
Для мене ти – цінніший скарб!
На жаль любов віддати мало часу залишалось,
Так сумно, що до мене в гості ходиш ти на пагорб.

Не бачиш ти, але я плачу,
Не зміг до алтаря вести.
Не виконав обіцянку дитячу,
І цю провину вічність буду я нести.

Навіть на тому світі пам’ятатиму я сміх
Та відблиски очей твоїх глибоких.
Пробач, що долю я не переміг,
І знаю ллються краплі із очей тих синьооких.
Олександра(_Alex.aaa_virshi_)

А ти будь

А ти будь зі мною пом’якше,
Не примушуй, не квап, не кричи…
Я так хочу сказати інакше,
Але заплуталась, як далі іти…

А ти будь зі мною тихіше,
І побачиш мій спокій ураз.
Наш комфорт гордості важливіше,
Давай не тримати образ!

А ти будь зі мною собою,
Не відштовхуй, коли так потрібна.
Вивчи те, що я буду з тобою,
Попри все, дорога ти людина!
Олександра(_Alex.aaa_virshi_)

Де ви зараз, карі очі,
Що сміялися грайливо?
Думаю про вас щоночі,
Зустріч згадую мінливо.

Спогади як пташки вільні,
Вириваються з грудей.
Відчуття як божевільні,
Їх сховаю від людей.

Дуже шкода, що так сталось,
Я скучаю кожен день.
Так обставини всі склались,
Як живеш і де тепер?

Знаю, більше не почую
Слів твоїх та сміх дзвінкий.
В спогадах досі ночую,
Знаючи, що ти лиш тінь.

Олександра(_Alex.aaa_virshi_)

Як сказати серцю досить,
Де та кнопка, де знайти?
Як себе "зламати", якщо просить,
Як не дати волю сльозам йти?

Де можливо, що розкажуть,
Як вогонь свій втримати?
І на прикладі покажуть,
Як жагу у мить прибрати?

21 вік на дворі,
Ми повинні пам’ятать.
Всі емоції безсилі,
Якщо вибір твій літать!

Олександра(_Alex.aaa_virshi_)

Де ви зараз, карі очі,
Що сміялися грайливо?
Думаю про вас щоночі,
Зустріч згадую мінливо.

Спогади як пташки вільні,
Вириваються з грудей.
Відчуття як божевільні,
Їх сховаю від людей.

Дуже шкода, що так сталось,
Я скучаю кожен день.
Так обставини всі склались,
Як живеш і де тепер?

Знаю, більше не почую
Слів твоїх та сміх дзвінкий.
В спогадах досі ночую,
Знаючи, що ти лиш тінь.

Олександра(_Alex.aaa_virshi_)