Перун одягає форму
і зашнуровує берці.
Перун – покровитель грому
І справедливого герцю.
В наплічнику- блискавиці
І стріли з тризубом гострим,
Готова уже колісниця
До бою готова, до помсти.
За спалене поле жита,
За душі дітей спопелілі,
За кожну сльозу пролиту
І зойк, на вустах занімілий.
Перун дістає цигарку
(якраз підвезли волонтери):
-Що,котики, зробим жарко
Цій нечисті, цій холєрі.
Перун розправляє плечі,
Перезаряджає арту:
У край цей святий лелечий
Даремно прийшов ти, кате.
Земля тут така родюча,
На перегній багата,
Бо гадів, як ти, повзучих
Чекала завжди розплата.
Перун має срібні вуса
(колись були золотими)-
До Вирію з Кальміуса
Полинули побратими
Безсмертний, але посивів,
Надмужній, але заплакав.
Нічого, Перуне. Ти – сильний.
І ката чекає плаха
Не буде повік прощення
Поріддю боліт смердячих.
І буде їх прокляте ймення
На вічні віки. Назавжди.
Олена Присяжна

Перун одягає форму
і зашнуровує берці.
Перун – покровитель грому
І справедливого герцю.
В наплічнику- блискавиці
І стріли з тризубом гострим,
Готова уже колісниця
До бою готова, до помсти.
За спалене поле жита,
За душі дітей спопелілі,
За кожну сльозу пролиту
І зойк, на вустах занімілий.
Перун дістає цигарку
(якраз підвезли волонтери):
-Що,котики, зробим жарко
Цій нечисті, цій холєрі.
Перун розправляє плечі,
Перезаряджає арту:
У край цей святий лелечий
Даремно прийшов ти, кате.
Земля тут така родюча,
На перегній багата,
Бо гадів, як ти, повзучих
Чекала завжди розплата.
Перун має срібні вуса
(колись були золотими)-
До Вирію з Кальміуса
Полинули побратими
Безсмертний, але посивів,
Надмужній, але заплакав.
Нічого, Перуне. Ти – сильний.
І ката чекає плаха
Не буде повік прощення
Поріддю боліт смердячих.
І буде їх прокляте ймення
На вічні віки. Назавжди.
Олена Присяжна

Перший шок: могили із саморобними хрестами.
Другий-братські траншеї на околицях ранених міст.
Третій-дописи в соцмережах, де до Бога кричали мами:
"Допоможіть знайти!" – і відчай від слова ”безвість”.
А зараз – очі полонених, бо це не очі, а страшні провалля.
На фоні дурнуватих флешмобів і примітивних ігрищ,
під акомпонемент божевільних новин з задзеркалля,
відчуття: біснуватих зібрали на бал серед чорних згарищ.
Шостий місяць зими, звінігретились дати, дні і сезони.
Щось таке між людьми: проявляються лики. Обличчя. І пащі.
У вечірніх молитвах – амплітуда від благословінь до прокльонів.
Ми обрані, безталанні чи може навіки пропащі?
Бажання: хай проспівають нарешті треті півні.
У цьому екшені з елементами містики, трагедії і жаху
світу пора зрозуміти: час збирати каміння,
Щоб втримати гравітацію у спіралі Чумацького Шляху
Олена Присяжна

Хто я без тебе?
Та хто я з тобою?
З тобою,
я точно милуюсь собою.
Велика бажання тебе обійняти.
Велике бажання тебе розгадати.
Почути твій голос,
який так п’янить,
І пристрасний погляд,
який так манить,
Мені довподоби твої слова.
Здається все ж таки, хтива я.
І ти живий і я жива,
моя емоція пряма.
Люблю життя і відчуття,
з тобою хочу в забуття.
Не знаєш ти, не знаю я,
навіщо доля нас звела.
Щоб розбудить в мені вогонь?
Щоб показать тобі любов?
Чи то здалось, і ми чужі,
Ті перехожі на землі.
Ірина

Розбитий келих, кажуть то на щастя,
розбите життя, сприймається важко.
Розбитий келих можеш зібрати,
Та можеш вже, сміливо викидати.

Його ідентичність не зберегти,
змінити на новий, напитись води.
Змінити на новий можливо в мить.
Чому за минулим тоді так болить?

Та келих розбитий, стривожив підлогу,
то був його намір, відчути свободу.
Уламками повен і звуком печальним,
хотів розділитися, хотів поділитися.

Уламки дрібні, уламки великі,
на сонці мають різні відтінки.
Невже не прекрасно, він просто хотів,
стати безмежним і полетів.

Упав він болюче? Чи був то порив?
Кричати про те з чого створений він.
Розбитися вщент, щоб підтвердить,
прикмету народу, про щастя крізь біль.

Розбите життя, то значить на щастя?
Розбитися вщент щоб зрозуміть,
сутність свою та прояв душі,
невже не прекрасно з цим далі жить.
Ірина

Дотик до тіла, весела забава.
Воно живе, воно вже знає,
до кого хоче приторкнутись,
до кого хоче дотягнутись.

Одного пестити, голубить,
з одним з тобой, я хочу бути.
В руках тримати твою руку,
в обіймах тих, з коханим бути.

Мені одній, вже важко бути,
інші чужі, моєму тілу й душі.
Один лиш ти в моїх думках,
та голос твій в моїх вустах.

І де взялись ті відчуття,
на небі доля нас звела?
Амур прийшов в моє життя,
та схоже буду я сама.

Писати вранці ці слова.
Гадати гірко, чому ж я одна?
Чому ти такий і що ти хотів?
Навіщо прийшов та так стрімко пішов?

Чому не залишився, я не така?
Чому не спитав, чого хочу я?
Чи то від тебе відвернулась я?
Мені потрібна вічність, а тобі – ніч одна.
Ірина

Коли я є я – світла й жива –
те світло в мені, так добре в собі.
Танцює душа, палають вуста,
і шкіра м’яка, і постать струнка.
І все у мені, тремтить від жаги,
жаги до життя, його пізнання.
І хочу так тихо, і тихо стояти,
і трепетно це спостерігати.
Ділитись не хочу. Я ще не готова.
Готова, хіба що тихо, тихо, без слова.
Без слова комусь десь усміхнутись,
без слова на когось тишком взглянути.
Така є я, коли жива, тиша поки що,
моя то душа.
Ірина

Хто я без тебе?
Та хто я з тобою?
З тобою,
я точно милуюсь собою.
Велика бажання тебе обійняти.
Велике бажання тебе розгадати.
Почути твій голос,
який так п’янить,
І пристрасний погляд,
який так манить,
Мені довподоби твої слова.
Здається все ж таки, хтива я.
І ти живий і я жива,
моя емоція пряма.
Люблю життя і відчуття,
з тобою хочу в забуття.
Не знаєш ти, не знаю я,
навіщо доля нас звела,
Щоб розбудить в мені вогонь?
Щоб показать тобі любов?
Чи то здалось, і ми чужі,
Ті перехожі на землі.
Ірина