А як багато хочеться бажань.
І кожній день, і кожної хвилини.
Сьогодні я хотів, щоб пень не був, де бігають маленькі діти.
А потім захотів я насолод, з якимсь смаком, якого не буває.
Чи може хтось накриє хлопцям стіл, які у берцях та окопах.
Бажання є забрати чужий біль, щоб діти не пізнали горе.
Та забажаю з друзями зійтися, за чаркою полинуть у спомини.
А те бажання, щоб жили батьки, не як не виштовхати із черги.
Воно займає топрядки, але якесь вистрибує буремно.
Бажання мають багато так доріг, а ти один.
Куди вони тебе направлять?
А те, одне, яке давно збулося, дивилося з вагона що пішов.
Пішов в минуле – не спинити.
Воно вже робить на ході стрибок!
І хоче знову жити.
Ох, ті бажання, здійсненні, замріяні!
У тебе їх повний вагон, а ще тобі бажають, неодмінно.
Людині взяти та відокремити одне.
Одне для всіх та щоб було здійснено.
У світі зникла б війна!
А з іншими, ми, якось розберемося.

С. Клоб (Олійник Сергій)

Вже травень закотився за схилами Дніпра.
На Київських просторах залишив гучний гуркіт ночі та стіни укриття.

Травневі "уламкопади" на місто, як сніги.
Тривоги та сирени музичні топ – хіти.

Відпрацювало чітко наше ППО, прильотів не було.
Мовби вишиванку цей травень вишивав.

У небі голки, нитки – орнамент візерунків, як до рушника лягав.
Захисним наперстком на Київських теренах стало ППО.

Така скажена зграя травневого буття кружляла над каштанами славетного Дніпра.
Вже травень закотився – День Києва на кінчику хвоста.

Та вже й весни нема.
Вітаємо, Київ любий, за всі твої віки!
Подяка всім, хто наперстком в травневий час були.

С. Клоб (Олійник Сергій)

Накрити б скатертину на полі не об’явленої війни.
Та попросити Господа на де які години відпустити тих янголів, які злетіли у вирії, на клятій тій війні.
Щоб разом за широким, українським столом, накритому у полі зібралися усі гуртом.
Де хліба паляниці, духмяні та пухкі;
Де келихи налиті, до вінчика, в руці;
Де бринза та пампушки;
Де з вогнища куліш.
На білі скатертині казан борщу стоїть.
Ковбаси, сало, м’ясо й багато галушок. –
Смакуйте, янголята! То ваш святковий стіл.
Хотілося б почути всі ваші голоси.
Але мовчать, небоги, лише краплиночка сльози.
Жують дарунки краю, в якому тілом жив.
Бо Батьківщина знає, як її ти боронив.
Ви янголи Вкраїни,
Ви нації сини.
– Смакуйте, козаки!
І як сльози краплина на біле полотно – за чуба та у засвіт, один за одним, зачиниться вікно.
На Небесах пануйте.
А ми, які живі, молитвою вшануємо геройські Ваші дні.
Пануйте!
На віки, Ви, живі!

С. Клоб (Олійник Сергій)

Десь там, в сибірських болотах, сиділа п’яна Матрона в закутку.

На скатертині пляшка браги, капуста квашена в мисках та риба плаває в бобах.

Лежав портрет, у центрі столу, на нього капав віск зі свічок.

– Чому сумуєш, тітка Мотря?

– Мій годувальник в землю ліг. Ой, лишенько, він був святий!

– Він, що жив по заповідях Господа? Придбав де статус той?

– Він захищав нас від нацистів.

– То був, він, отакий старий?

– Чому старий? Він молодий.

– Так де ж знайшов тоді нацистів?

– Так за городом, у сусідів.

– Вони що вперлися з дрючком?

– Та ні, вони у себе дома на нас лаштували напад.

Ще притискали руськомовних братів.

– Вони влізли в ваш сарай, а він його обороняв? Чи як взялася його святість?

– А Батьківщину захищати, то не святе?

Він справжній патріот. Покликали й вперед.

Там люди плакали від болю, їх катував режим нацистський.

– І хто, вам, цю брехню казав? Ви бачили на власні очі?

– Так на ТБ та ЗМІ, усяке. Солідні люди ото кажуть.

Не вірить владі?

– А чого вночі, як злодюги, на сплячий мирний люд? Цивільних бомбами вбивали та крали, крали.

– То не крадіжка, то трофеї. Про мене теж він не забув, оті каструлі він добув. А що цивільні? То брехня. Там влада свій народ вбиває.

– Ой, дурна, ти Мотря. Ой, дурна. Не який він й не святий. Він злодій й терорист. Йому до пекла прямий шлях. А ви зомбовані ТБ, бо самі, ви, ні "бе", ні "ме". Вас має купка волоцюг. Чи, ви, усі о там такі? Де Сатана сидить на троні, там не знайдете, ви, святого. Ви заливаєтесь гіркою та називаєтеся ордою.

Солов’їними очами вона дивилась та зітхала, у чарку гіркої налляла.

– За Ваньку!

Хряп та мордою у миску.

А на потилиці набита "Z".

З екрана дивиться юнак, який у неї те все питав.

У погляді його зневіра, що у візаві знайдеться віра.

С. Клоб (Олійник Сергій)

чому спогади жорстокі та болючі
чи то в мене якісь не такі
моє серце стало колюче
мою душу повив тяжкий гнів
і я злюся тільки на себе
на собі волосся я рву
я так хочу повернути до себе
тебе
але ти вже в раю
ти приходиш у снах кольорових
ти приходиш слізьми на очах
ти повила мене той любов’ю
якою ніхто більше не повив
і я хочу сказать на останок
я люблю тебе й буду любить
пам’ятаю я кожний той ранок
і в дитинство вертаюсь на мить
Ела

КАРАСЬ-ПРОВИДЕЦЬ.

На болоті жив Карась, човгався у мулі.
З ранку плавці розправляв, очі ледь підвівши, та до чистої води плив з мутного обійстя.
Там було справжнє життя рибної громади, Карасю воно було, якось не до ладу.
Щука, кепська якась риба, чаклує в жабуринні на смачного Карася для своєї поживи.
Може її й не їсти?
Якийсь хуткий Піскар першим з’їв наживу, залишився, наш Карась, без смаківщини.
Чи не нахабний, той юнак?
А маленьке Жабеня воду каламутить, зачепилось за дрючка та пручається в мулі.
Хоче вистрибнуть живцем, щоб не розчавило.
Чи підняти лапи вгору, смерті на покору?
А якісь там малюки, вилізли з ікринки, підіймають хвилі. Їм від хижаків скоріш втекти, може будуть жити.
Чи годувати хижаків ?
Ось чому тут, Карасю, якось не до ладу: міркувати не дають, хапають поживу, до рота не несуть смакоту, огиди.
А йому хотілось, тут, кращого укладу.
Чого Щуці так везе?
Може, що вона підіймає дупу.
Ось набичився Карась та пірнув до мулу.
Там замулене життя, там далекі зорі.
Оковитої сьорбне та відчиняє чакри.
Потім бульби смердючі дме на життєві барви.
Та провидець, у Карася, з дрімоти пробуджується – з каламутної води бачить усю премудрість.
Ота Щука, наволоч, викупила хащі й хапає нещасних.
А Піскар, ще злодії той, краде у розумних, чи за мало він вже їв, хочеться чужого.
Жабеня, якесь дурне, до дрючка полізло, хай на березі сидить, до води не лізе.
Бачить, бачить, наш Карась, чом мальок цибає, не лякає їх хижак, просто дурість грає.
А потом провидець наш пустить оці бульби вгору.
Та не бачить, що гниє – "розум" не дозволить.

*****

О такому Карасю вибратись із мулу.
Насправді пройти життя, відірвати дупу.
Проживи чуже життя.
Чи провидцем будеш?

С. Клоб (Олійник Сергій)

Чемно так гуляє вітер, то над дахом свище, свище; то по лузі тихим бродом, по травинках крок за кроком.
Що йому?
Він у вус не дує!
Коли хоче, то дуркує.
Якщо хоче відпочине, на горбочку бік погріє.
Не режиму, не контролю – справи вільні, бо на волі.
Не межі, не патрулів – розігнався:
– Зупиніть!
Він син вільного простору.
Як забув, що то є гра – лихо станеться, біда.
На морях шторми, тайфуни – кораблі, немовби, тріски, розлітаються на друзки.
Смерч, торнадо, бурі, так на суші закрутить дулі.
– Гей, шановний, стримайся! Заспокойся! Вгомонися!
– Ой, пробачте, я загрався! М’язи грають, залицявся!
Він за хмаркою ганявся.
Він до неї, а вона – п’ятами сяє.
І ні як він не збагне, що він сам її жене.
Вітер тоді розлютився та тайфунами крутився.
За провину, за негоду зробить нам потім погоду.
Тихим бризом та зефіром нас зігріє.
Побратиме, вітерець, показав нам, що є воля.
Ми з тобою однієї крові!
Ми, за волю!

С. Клоб (Олійник Сергій)

Ти так сумуєш – відчуваю, за часами…
Коли здригалися у захваті Зірки!
Твої листи у душах колисали –
Нашу любов, що розквітала навесні…

У посмішці я прокидалась вранці,
Під звуки в телефоні смс…
Крутилась на роботі, ніби в танці,
Наші чуття неслися, як експрес…

-Привіт, привіт…що робиш, де ти?..
-Я на роботі, в мене все о’кей!
На різних полюсах у цьому Світі!
Та, не забудеш ти моїх очей…

Вже вечір…знову Місяць в вічі…
Я на балконі, світиться Зоря…
А ти секунди до розмови лічиш,
Навічно поєдналися серця!

О, так…було: прекрасне і величне!
Минули весни…мчить життя, як па…
Та не мине любов, бо справді вічна,
У пам’яті залишиться вона.
ND💞
Надія Холод (ND)

А що слова мої тобі
Нічого не значать,
Не пробирають до душі,
Очі сенсу в них не бачать.

Крізь вуха пролітають та й усе
Серце вони не зачіпають.
Розказав про кохання тобі б усе
Та для тебе воно нічого не важить.

Яворський Богдан

Проходячи кожен квартал нашого міста, вдивляючись у натовпі тебе,
я розумів, що одержимий,
та не став наголошувати, щоб не погубити в цю мить себе.
В останній час ти усміхалася мені.
Ігноруючи те, що ми не на рівні.
Супроводжуючи це, йшла на зустріч,
поступаючись у вині.
Використовуючи психологію, яка весь час у тебе на умі.
Я був готовий на перевернуті наші світи,
лише б вона розуміла, що я хочу перейти на «ти».
Але статус, який утискає наші міри…
Фантазія у якій лише «ми»,
вирує, та не дає тишини.
Утихомирений її словами я починаю розчинятися в очах,
літати у думках її голосу, який закохує у себе навіть собак.

…Нехай усе буде так!
Хай забуває про все, що чула від інших, яке життя у мене.
Хай забуває навіть, що бачила у себе.

Лише б мене не забувала, коли задумувалась про вени!
Барен