Схилилась калина, замерзла…

Холодний листопад сніжИть…

На небі всі зіроньки щезли,

У темряві Світ людський спить…

Калина сама…одинока…

На гронах красуні печаль…

Синичка летіла високо,

Відчула її біль і жаль…

Присіла на крону, схилилась:

“Калино, ще трішки терпи!

Бо Небеса розчинились!

І вийде Зоря із пітьми!”

Бо, як і Христа розпинали –

Поглинула темрява Світ,

А потім всі сурми заграли!

Воскресло життя – вічність літ…

Калина з пітьми стрепенулась,

Підняла до Сонця гілля!

Синичці у слід посміхнулась…

Воскресне – настане Життя!

Засівають поле хлібороби,

Хоч гримлять гранати, кулі дроби,

Бо непереможні, нездоланні!

Засівають хлібом поле зрання.

Бо ці руки в золоті колосся,

Можуть пестити дітей волосся…

Можуть Землю рідну обійняти,

Виглядає з лану стара мати…

Славні предки духом укріпили!

У нащадків їхня воля й сила!

Нездоланні та непереможні!

Забуяють хлібом поля “вольні”…

Задивлялася так пильно на пшеницю,

Йшла по полю молода вдовиця;

Хай колоситься, нехай буяє,

Погляд його знову пригадає.

Око вранішньої зірки,-

Мата Харі,

Ти світи, як серце жінки –

Ясно стане…

Хай проллється на людей –

Небесна милість,

І настане ясний день –

Знову снилось…

Паралельно йде життя,

Бомби рвуться…

Так болить людська душа –

Болю кручі…

Але пташка пролетить,

Заспіває…

Зачарує ніжна мить,

День ласкавий…

Тільки ти не затухай,-

Мата Харі,

Бо ми варті жити – знай!

Крик за хмари…

Ми чекаємо новЕ:

Ранок…свіжість…

Пітьма згине, пропаде!

Божа милість…

Солдатське серце так клекоче

І тіло в холоді дрижить…

Та Віра є – крізь призму ночі,

Снаряд не зможе долетіть!

А в небі птАхи пролітають…

Вони не вісники біди,

Бо воїнів оберігає –

Велична Матір на Землі!

Поранення не відчувають,

Якщо зачепить куля в миті,

Свята Покрова захищає,

Дає Надію, щоби жити!

Не одинокий ти у полі,

Там не одна твоя душа,

Повір, мій друже, над тобою –

Діва Марія і вона…

Прокладе шлях твій переможний:

У славі, з лаврами вінця!

Бо у тобі велична Сила –

Безсмертного Захисника!

Живе собі, квітне Земля…

Хлюпоче по берегу море…

Осіння, прекрасна пора…

Виблискують радісно Зорі…

Усе своїм ходом спішить…

Здіймається вітер у гори…

Ніхто не чекав, та, у мить:

Велике, кроваве горе!

Імперія зла нищить все,

Бо тішать її людські сльози.

Нема порятунку ніде,

Стоїть у дворі, на порозі…

Спочатку Чечню розп’яла…

Дітей сорок п’ять тисяч вбила!

А потім до нас пригребла –

Замучені в братніх могилах…

Не плач, не стогни Дніпро!

Не виривай мою душу!

Усе що було – відбуло…

Я сильною бути мушу!