Ми міняємось, нажаль,
в нещасливі миті –
жорсткість, горе від образ, роблять з нас сміливців.
Хто спроможній повз пройти, непочувши крику,
той бездушний, неживий, темний в своїм світі…
Всі такі, навколо нас, ми й самі некращі,
щоб і хто нам не казав – стонем в своїй пастці.
Ганна Попова

Прогулянка в чаті життя…
По лісу блукала вона…
Згадала дитячі роки…
У війни там грали малі.
Вона посміхнулась собі,
Такі миловидні часи…
А вітер сміливо подув,
Сторінку цю вже загорнув.
Ось юності тліє зоря
І зовсім вона не мала…
Великі вже має знання,
Гуляє по чату життя.
І перший любові ковток,
Чарівний політ до зірок…
Залишила юність літа,
Сторінка ця теж перейшла.
І діти, і дім, і робота…
Щоденна, буденна турбота…
Постій, зупинись, замри!
На повні легені вдихни!
По лісу гуляла вона…
Пробіг олімпійський –
життя…
ND ❤️
https://i2.com.ua/прогулянка-в-чаті-життя
Надія Холод (ND)

Вона любила малиновий смак диму,
Малювати на сторінок берегах
І вчителя свого
Також любила сильно,
От, правда, прив‘язаність ця була така дурна…
На лекціях його, під звуки співу
Пташок, здебільшого дзвінкого солов‘я,
Дивилася на нього щиро-щиро,
Немов там бірюзове небо та поле вкрите все в рожевих квіточках.
Він завжди ловив її погляд вмілий,
Навіть якщо була вона в думках,
Напевно, думала про його красиве тіло,
Згадуючи тіло молодого солов‘я
Віновська Олена

Вона любила малиновий смак диму,
Малювати на сторінок берегах
І вчителя свого
Також любила сильно,
От, правда, прив‘язаність ця була така дурна…
На лекціях його, під звуки співу
Пташок, здебільшого дзвінкого солов‘я,
Дивилася на нього щиро-щиро,
Немов там бірюзове небо та поле вкрите все в рожевих квіточках.
Він завжди ловив її погляд вмілий,
Навіть якщо була вона в думках,
Напевно, думала про його красиве тіло,
Згадуючи тіло молодого солов‘я
Віновська Олена

Чого являєшся мені у сні?
Завжди прекрасна й неповторна,
Я завжди буду тим ким є,
Й любитиму тебе, як гори люблять море,
Той погляд є коханий і сумний,
Коли тривожиш сон мій неглибокий,
Я спав як немовля тоді,
Й ніколи не забуду той твій дотик,
Я завжди пам’ятатиму той день,
Коли прийшла у серце моє скрито,
Душа моя наповнена слізьми,
Як я згадаю дні з тобою мила,
Давно моє ридає серце, й совість,
Яка втекла коли ми розійшлись,
Та навернуляся на той шлях із любові ,
Й ніколи не втече уже на мить,
Та знай рідненька ,серце не обманеш,
І будем разом ми чи ні,
Вирішувать не нам ,а тим хто править,
А то любов,взаємність і добро!
Дем’ян Пушкар

Ми міняємось, нажаль,
в нещасливі миті –
жорсткість, горе від образ, роблять з нас сміливців.
Хто спроможній повз пройти, непочувши крику,
той бездушний, неживий, темний в своїм світі…
Всі такі, навколо нас, ми й самі некращі,
щоб і хто нам не казав – стонем в своїй пастці.
Ганна Попова

Тримайсь Україно,рідненька моя
Завіє тут вітер свободи,
І ногу чужую,що сіє сльозу
Не впустимо вже до народу,
Гримітиме дзвін і стяг наш ясний,
Не спустимо ми до коліна,
Та тільки причепим тоненьку журбу,
Про пам’ятать, для тих хто загинув,
І більш не почуємо крик тих дітей,
І сльози,і стогін й тривогу,
А тільки почуємо тихий Дніпро,
Який колись був у неволі,
Засяє весна,прекрасна вона,
Коли ми живемо у мирі ,
І тихо бринить і дух підійма,
Коли кричать <<Слава Вкраїні! >>
Дем’ян Пушкар

Ти снишся мені ночами
Ти переслідуєш мене
Плід моєї уяви
Те що забути, не можу я

І в день і в ночі
Думка моя про тебе
Я хворий через очі твої
А ліки від тебе, є тільки у тебе

Часом полікуюсь я
Але час залишить шрами
Коли побачу,чи зустріну знов тебе
Шрами стануть знову рани

Михайло

Пишу не тому що треба або ж хочу,
Я пишу щоб на папері,вивільнити душу свою,
З кожним словом з кожним реченням о тут,
Стає легше від всіх емоційних напруг,
Від кайданів земної рутини,і той замкнутий круг,! у якому кружляю до цієї хвилини

Коли олівець у мої руки потрапляє,звільняє мене від клятих кайдан,! від землі відриває,
і злітаю до тихого неба,де серце моє,спочить може,від земної журби,від тих всіх різних,життєвих пригод

Моє небо це є ти,дівчина моєї життєвої мети,
Дівчину обняти яку я хочу, хоча можу тільки у вісні,
Де серцю підвладне все що неможливо у реальному житті,

Хоча й тут все добре
Бо де б я небув
Завжди бачу очі й посмішку твою,як ті зорі прекрасні
На які дивлюся до самого ранку,аж поки,непіду додому
Де буду згадувать моменти,з нашого студенського життя

А поки ще маю час,тонути у твоїх очах
Ще місяць насолоди цієї
А потім хто куда,розійдемся як два у морі корабля
Михайло

Сиджу в дурнуватій клітці
Яка за фактом відкрита
Полетіти би як тій птиці
Та шкода ,не виросли крила

За що тут така свобода?
В змозі задерти лиш ніс.
Можливо така свобода
За фактом звичайна самотність
Юрій Сільченко