Вже липень двері зачиняє…
Роса ранкова пропадає…
У двері місяць серпень б’є,
Жнива в покоси покладе.

Світанком дощ закапотів,
Шалену спеку він прибив,
Посипались з дерев всі фрукти…
Зібралась дітвора до гурту.

Свіжістю пахне новий день,
Зашелестів у парку клен…
Волога з неба поливає,
Зелене листя оживає.

Десь спів птахів лунає чистий…
Дарунок літа, як намисто.
Цей новий день…
Ранкове місто…
ND ❤️

Надія Холод (ND)

Вона йшла в чорних конверсах
не насторожено, проте тихо і спокійно
після злості, радості та ненависті…?
чому так тихо і спокійно?
де зміни?
де нитка яка прошивала серця?
а, пробач, залишати стібки болю було твоїм завданням

спокій. тремтіння рук. яке тут поєднання?
немає. це лише моє внутрішнє бажання
все вберегти
покинути все
та залишити тебе з думками
чому і як
чому і як?
чи можу я?
чи хочу я?
чи зможе бумеранг віддати все що ти дала.
хороше чи погане. хороше та погане.

тільки погане. ти принесла тільки біль. жартую звичайно.
ти знала це?
страждала, не розповідала
коли кожна клітина мого тіла
була готова віддати всю глюкозу, весь цукор.
але чи коштуєш ти цього?
безперечно ні. тепер ти не коштуєш ані крихти мого часу.
тепер ти не коштуєш ані бажання дихати.

не начхати. мені досі не начхати.
за що?
що в тобі такого особливого?
де я провинилась?
повіриш в це чи ні але я усміхалась щиро.
ненавиджу це.
чому ти була єдиною хто заставляв, примушував, цілував душу
в чому твій секрет?

твоя злість коли не змогла скрутити сигарету
та це все вітер котрий зносив голову.
пробач, я справді була готова змінити погоду
заради тебе
але не тепер.
тепер ти не коштуєш ані бажання дихати
я не чекаю вибачань
проте ти повинна.

чому з дівчатами так складно.
залиш мене в спокої дай дихнути
не заради тебе. ти не причина.
ти не причина навіть усміхатись. зараз як ніколи.
або мріяти ввечері перед тим як заснути в запаху лаванди.
ти була тією лавандою яку я хотіла коштувати днями
тепер ти ніхто.

смішно так говорити.
пишу це, ненавиджу, плачу, кричу.
знову ненавиджу, але люблю твою усмішку
з ямочками на щоках.
залиш, прошу.
будь ласка.
складно.
голова наповнена бажанням дихати, але вже не для тебе.
Трапляється

аокігахара. потяг котрий розганяється до 324 км/год. звучить як мрія. маленька квартирка з видом на стіну і лампа на столі це єдине джерело світла. ліана рослини на стіні і в’язані носочки відразу коло входу в квартиру. бо холодно. мікрохвильова з коробочкою лапші всередині. сподіваюсь я не забула прослідкувати щоб та офіціантка не продала мені гостру. пече язик, гарячий чай і вивіска кафе де хтось проводить половину свого життя. мова не зрозуміла. тільки через те що не знайома техніка. круто бути біленгуалом коли один з батьків був носієм ідеографії. ідеології що життя це тільки перехід, міст до чогось більшого. по даху чути важкі дощові краплі, а коридор ще не надолужив вже знайомий кухні запах яблук з корицею. вибір важкий, життя коротке.
Трапляється

не можу спати. не вдається. пишу слова на папір. деструктивно. короткі речення це спосіб вираження думок – коротко і ясно. хоча у голові думки перетікають як струмок у річку та навпаки. я порівняла себе з клоуном котрий кидає кульки перед натовпом невпинних вампірів, споживачів енергії та ненависників слабкості. смішно та іронічно бо клоун перед людьми виступає, а я що? я давно передбачила своє майбутнє фразою про бажання увійти в клуб 27. важливо не казати мамі бо їй не будуть приємні чи ясні мої думки, брудні як потоптане скло на кінці обірваного мосту.
Трапляється

я люблю легку дружбу. вона не пахне. в ній немає запаху страху перед чимось, перед словом яке не йде по дорозі. я люблю вірити людям. боятись щось зробити, а потім радіти що мене люблять справжньою. смішно і по-дитячому. легка дружба має смак розділеної коли і чіпсів з крабом, прокурених вулиць і алкогольного енергетику. в легкої дружби є спогади, справжні, не награні. в легкої дружби немає спільних фото. або є. в ній точно немає правил, роби що хочеш, ти ж найдеш причину чому.
ви п’єте чай на кухні, їсте горіхи, готуєте і пробираєтесь додому поки там немає батьків. дружба легка, її легко переносити на ногах бо вона наповнює, а не забирає
Трапляється

скільки часу потрібно?
щоб устаканити все в твоїй голові
стати ближче до серця,
триматись за руки у повній темноті.
повірила? крапка.
буде все у такому порядку.
як скажу я, достатньо ти грала в «твої» почуття.

скільки часу пройшло?
хіба не достатньо?
щоб повірити в те, що ти перша й остання
а може й не перша. ти тільки повір
ти перша торкнулась завіси з дарів, але…
не тих, що дають з чудовими намірами.
тими які давала ти:
з завісою щирості, вдячності, турботи.
ти ж повірила, досить трясти ту скорботу
в собі. Хоча це ж не моя справа.
я зроблю вигляд що готова послухати по нраву.
Брешу, немає його і не було
твої слова гостріші за скло

боляче, та ніби-то досі вірю
що щось зміниться, залишаючи тобі малий прохід щоб написати мені слова вибачення.
а потрібно?
ти напишеш?
я така смішна і наївна
а ти гостра і дзвінка
як звук в навушниках улюбленої пісні
більше не улюбленої.

справді, повір
я не буду брехати, ну як мінімум кіннити ті собаки
собаки ж брешуть, а я обіцяла були котом
я підстиляла хвіст коли ти билася лобом
бісиш, ненавиджу.
перестань стукати ручкою ритм тієї пісні, яку я вважала нашою.
але вона ж твоя і її , пробач, більше не буду
навіщо ж я тобі була? до чого? пара де?
не потрібно було робити вигляд що наша розмова до чогось йде,
я ж насправді тебе ніколи не цікавила.
вона була на шпалерах твого телефону
вона була в закріплених чатах, які ти читаєш в перші секунди
вона була в будинку на березі моря, про який ти мріяла.
Трапляється

чи повинні ми вибачатись коли солдат в двох мовах, на жаль, сусідів hits different? ні звичайно, проте це ранить коли горда людина котра залишила своє життя позаду, сказала "Спасибі, думаю більше не побачимось знову". не можу читати "о" з наглим та невгамовним акцентом "а". совість не дає.
у нього кепка з наліпкою, або як це кажуть "патчем", з Прапором України, замурзані чоботі і пакунок з вологими серветками, води ж немає.
не сумнівайтесь що його чекають вдома. навіть працівник заправки, який міг б бути на його місці вітається. з Повагою. хоча хто зна, може він думає це перевірка як добре він виконує роботу.
Щетина на щоках і руки натерті до мозолів чи це від частих переїздів чи від ручки автомата Калашнікова. Ак-47 краще сказати. знову ця гидка "а".
"це екстримізм, не оцінюйте людей за мову!!!!", – кричали вони. а я дивилась, усміхалась і писала йому: Татко, ти мій герой.
Трапляється

я так хочу бути твоєю.
до кінчиків пальців,
до капілярів в руці.
страшний кожен крок,
кожна думка про завтра,
чи напишеш ти ще слово?
мій сонячний кролик,
мій сонячний заєць.
освітив голову ясніше,
ніж той хто клявся любити до скону.
я знала що кинути буде не важко –
колишні мрії тримали позаду.
ти не кажеш голосно
ти тільки спостерігаєш
так іздалеку чи я ще досі сміюсь,
а потім підходиш та
занурюєш руки до талії
і чекаєш на сміх і на запит про стоп.
кажеш ніколи не зупинюсь
буду постійно
так хочу вірити в це, але ж це дарма
все закінчиться рано чи пізно як біла полоса
але ти це світло, не розділ життя.
люблю тебе більше ніж що на землі
бо ти це не запит
це дар
це мій дім
будь ласка пиши
кажи що єдина
будь що будь ласка
тільки не йди
я так не хочу тягнутись донизу
і знати що стіна моя єдина підтримка
розділи сигарету, дорогу чи шлях
я віддам все останнє
попрошу тільки страх
забрати мій той
що сидить в глибині
і знає як сильніше люблю так больніше буде йти.

Трапляється

скільки часу потрібно?
щоб устаканити все в твоїй голові
стати ближче до серця,
триматись за руки у повній темноті.
повірила? крапка.
буде все у такому порядку.
як скажу я, достатньо ти грала в «твої» почуття.

скільки часу пройшло?
хіба не достатньо?
щоб повірити в те, що ти перша й остання
а може й не перша. ти тільки повір
ти перша торкнулась завіси з дарів, але…
не тих, що дають з чудовими намірами.
тими які давала ти:
з завісою щирості, вдячності, турботи.
ти ж повірила, досить трясти ту скорботу
в собі. Хоча це ж не моя справа.
я зроблю вигляд що готова послухати по нраву.
Брешу, немає його і не було
твої слова гостріші за скло

боляче, та ніби-то досі вірю
що щось зміниться, залишаючи тобі малий прохід щоб написати мені слова вибачення.
а потрібно?
ти напишеш?
я така смішна і наївна
а ти гостра і дзвінка
як звук в навушниках улюбленої пісні
більше не улюбленої.

справді, повір
я не буду брехати, ну як мінімум кіннити ті собаки
собаки ж брешуть, а я обіцяла були котом
я підстиляла хвіст коли ти билася лобом
бісиш, ненавиджу.
перестань стукати ручкою ритм тієї пісні, яку я вважала нашою.
але вона ж твоя і її , пробач, більше не буду
навіщо ж я тобі була? до чого? пара де?
не потрібно було робити вигляд що наша розмова до чогось йде,
я ж насправді тебе ніколи не цікавила.
вона була на шпалерах твого телефону
вона була в закріплених чатах, які ти читаєш в перші секунди
вона була в будинку на березі моря, про який ти мріяла.
Трапляється