Життя крихке… Як скло, на друзки – долі.
А дні давно безрадісні й чужі.
Тремтить планета, морщиться від болю,
І Всесвіт балансує на межі.

Куди летиш, ра**стськая потворо?
Чому так хижо вибираєш ціль?
Планета стогне від страшного горя –
Цвіла ж недавно від щасливих мрій.

Жорстокий світе, просим: схаменися!
Болючі втрати, зранена земля…
Про мир і спокій мріє лан пшениці.
Дитина "мамо"вперше промовля.
Ніна Арендар
19.01.2023
Ніна Арендар

Скільки раз на чистому листі,
Писав нові історії, свої вірші?
Думки, які у свідомості жили…
І мимо дійні сили,
Що гордістю давили
Переплетіння всіх доріг.
Любов, що дописати я не міг.
Шукав в буденності я ідеалу!…
На жаль, про лінії життя не знаю,
Що інколи лежить не по прямій.
Й заломлена одна від світла.
Охолола від штучного тепла.
Не віриться й не хочеться чути,
Що теорема ця доведена.
Та дзеркала далі відображають лиця,
І з кожним днем там щось нове…
Та знову й знову білизна листків
Обростає реальністю слів.
І поміж слів – чеснішого нема,
Чесніша тільки самота.
Тарас Четербух

Вона була як Осінь,
Закутана у золото.
З холодним подихом.
І іскрами в очах.

Вона кружляла танцюючи,
Підіймаючи з землі слова
Голубила їх подихом
Ховаючи у снах.

Вона любила язики вогню,
Що поглинали даруючи тепло,
Що так рвались у небеса,
А піднявшись танули.

Вона була прохолодною до всіх,
Але іскрилась золотом.
Вона любила холодом,
Вклоняючись до ніг.

Вона була манірною,
По дитячому грайливою,
Безжально чутливою,
І теплою по своєму.

Та хтось зумів побачити
Тепло у цьому холоді,
Щось більше у її золоті.
Не підбираючи його з землі…

Вона була як Осінь.
Стояла вся оголена
Босоніж на снігу.
Та з іскрами золота.
Тарас Четербух

Щаслива скриня, любові скриня.
Дає у скарб мені тебе.
А ти як сонця сяйво дивне.
Щасливішим робиш ти мене!
А як сказати уночі тобі усе, а як признатися у не коханні?
А ці слова, рвуться із душі на волю, а я в душі, їх довго не втримаю, і як же зрозумієш ти мене, коли у нас сварки, і биті тарілки.
І я ніколи не любив тебе😥😥
Микита Грунін

Два зболених серця, поранені крила,
Злетіли у вирій чуттів…
Життя на долонях, як книгу відкрили,
Щоб злитися в морі зі снів…

О, так! Доля їх не щадила,
Скривавлені рани душі…
Та, знову любов їхнє серце зцілила,
Побачили зорі ясні…

І так, дуже важко впустити людину –
У простір своєї мети…
Вони не злякались і стали щасливі!
Наосліп в майбутнє пішли.

Багаж за плечима…чимало рапсодій…
О, це незбагненне життя…
Забули про страх, ціла гама мелодій!
Феєрія мандрів буття…

Летять в невагомість, два зранені серця,
Злилися у танго крильми…
Вагання та сумнів…все з часом минеться,
Так світяться в Небі зірки!
ND💞
Надія Холод (ND)

Сьогодні сонце рано встало
І щось в душі так радісно заграло
І знов подобається світ
Кудись пропав увесь цей гніт
З’явилися думки крилаті
Ношуся в роздумах по хаті
І в дзеркало коли дивлюся
Я відображенню сміюся
І межі більше не розмиті
Я знов зв’язала усі ниті
Мені подобаюся я
Й недосконала усмішка моя
Й не хочеться нікуди утекти
Навіть якщо нема конкретної мети
Та сонце вже сідає
Але десь там далеко ліхтарик мій палає

Viktoria

Старий Дніпро реве і знов лютує,
То клятий біс-москаль мордує.
В нічному місті знов сирена завиває,
Дитя до себе у підвалі мати пригортає.

Сполохані маленькі оченята
Від лютого не бачать свого тата,
Бо він Герой, боронить наш спокій,
Страшенно стомлений, але тримає бій.

У пікселях в кишені біля серця оберіг,
Читає лист від доні, сльози стримати не зміг:
"За тебе дорогенький я молитвочку скажу,
Здоров’я й сили в Бога я для тебе попрошу…"

Ні темрява, ні холод цим Героям не страшні,
Бо кров кипить від ненависті й люті
За сльози й крик невинного дитяти уві сні,
За рук тремтіння кожного відчуті.

Ми віру в перемогу будем мужньо берегти,
Весна прийде квітуча і красива.
Загоїмо рани, зацвітуть сади,
Обпечену землю змиє злива.

І у садок вишневий коло хати
Не ступить більше чобіт ката,
Залізний звір його у полі догорає,
Спасенний ворог той, який тікає.

Ми духом стали ще сильніші,
Зі сталі меч гартований тримає Мати.
Ми на своїй землі, тому найсміливіші,
Бо волю у народу нікому не забрати.
Альона Стаднійчук

Мати його не ходила до відьом,
Виросте ким не не питала у долі.
Мати не знала, що стане син лихом.
Мати йому цілувала долоні.

Мати казала: «Ти всіх переможеш,
Виростеш сильним, могутнім і дужим –
На полководця великого схожий,
Гітлера краще, розумніше Будди».

Стільки старань, стільки сліз материнських,
Щоб сформувалась достойна Людина.
Скільки ж уб’є син дітей українських,
То якби знала – приспала би сина.
Катерина Нікода