І знов все як уві сні страшному…
Прокидатися від паніки рідних,
І бігти від шуму ракет…
А потім сидячи у холоднім
підвалі,рахувати звуки ракет.

Чому я не можу жити спокійно,
В Україні цій рідній,своїй.
І знов луна вибух…
І знов сидячі у підвалі,молюся за здоров’я наших бійців.
Заніна Анастасія

Закінчилось літо
Йде осінь золота,
А за нею завжди
прихотить зима.
Листя опадає
В’януть трави в полі
І все покриває
білосніжна ковдра
Ковальчук Марія

Хай лине посмішка й любов, і ніжна щирість материнска, бо очі,мамочо, твої найкращі й наймиліші!
Як зараз,от, я пам’ятаю коли в дитинстві ми гуляли,ти, завжди з посмішкою людей навколо дивувала.
А я і ще тоді вже знала,що найкраще слово – Мама.
Зем’янська Ольга Іванівна

Поки,ти, мене чекаєш вдома я стою біля воєнкома, бо на вулиці клята війна і моя українська лють вже дуже зросла. Але,ти, не бійся, жди закінчиться тривога і буде наша перемога,
Бо рятують ЗСУ наш дім, український прапор, а також гімн.
І як казав нам наш дід,що Херсон- це український заповіт.
Не зламати нас нікому, клятим воргам дамо відбій і хай відходяться у бік. І як склалась вже так доля, приймемо її і будем впевнені,що буде наша перемога і як почуєм ці слова, всі разом ми закричим- урааа!
Зем’янська Ольга Іванівна

Хай лине посмішка й любов і ніжна щирість материнска, бо очі,мамочко, твої найкращі й наймиліші!
Як зараз от, я пам’ятаю, коли в дитинстві ми гуляли,ти завжди з посмішкою людей навколо дивувала.
А я і ще тоді вже знала, що найкраще слово – Мама.
Зем’янська Ольга Іванівна

Сяйливі пелюстки водою линуть,
Мов сніг, біленькі, йдуть.
Зі схилу – в урвище, й там гинуть,
Коротка їх життєва путь.

Вона цвіла, уквітчана росою
Світанків теплих, зимних вечорів.
Невдовзі у гонитві за красою
Забрали її з дому, що так грів.

Лілея спить, покинута людьми,
Яким потрібна була лиш на день.
Землі торкається грудьми,
Шкода їй часу для пісень.

Сяйливі пелюстки намокли у воді,
Не тонуть хоч, хвалити Бога.
Такі же гарні, як були й тоді,
Але на щастя їхня доля вбога.
Олександр

Ти любиш квіти, ти казала
Мені тоді, як стрів тебе.
Зозуля горе нам кувала –
Не чули ми її, як і себе.

Декламував тобі поезії, що знав,
А їх багацько назбиралось.
Трималися за руки серед трав,
Не бачили, як лихо тут закралось.

Заплющив очі, стулені вуста,
Кортить палкого поцілунку.
Ріка текла з-попід моста,
Почув мороз у межах шлунку.

Розплющив. Зникла ти, пропала!
“Вернись, спокуснице брехлива!”
На землю хмара листя впала,
Зачалася гроза бурхлива.
Олександр

Мені ввижається твоє вікно,
До болю знайома квартира.
Налите в келиху смачне вино,
Блищить на світлі шкіра.

Полиці прикрашають книги:
Усі вже встигла прочитати?
Нічні вітри принесли криги –
Нема більш сили розцвітати.

Я впав тихенько на коліно,
Схилився під твоїм вікном.
Торкнися клавіш мого піаніно,
Мене ти огорни теплом.

Як не відчиниш – залишуся,
Ночей попереду багато.
Щоб ми зустрілися, таки діждуся,
Засяє темрява строкато.
Олександр

Так мило дивиться на мене
Вона своїми ніжними очима,
Що моє серденько натхненне
У її двері гучно грима.

Я дивлюся на неї й помічаю,
Як у зіницях вогник пломеніє.
Себе самого в полум’ї втрачаю,
Аж тіло стало й ціпеніє.

На відстані цілунку я від неї,
Що щоки мої аж пашать.
Я міг би присвятити їй есеї,
Та руки до чорнила не спішать.

Причин цього мені не знати,
Як сильно би я не шукав.
Здається, маю щось сказати,
Та прикро вийшло… Не згадав.
Олександр

Я піднімаю прапор, рідний стяг,
Мені його подарувала мати.
Він пробитий кулями її звитяг,
Ніколи не втомлюсь їх зашивати.

Під сонцем сяють його барви:
Блакить од неба, золото – пшениці.
Ти чуєш? То гудуть наші литаври,
Б’є громами Ілля на колісниці.

Мій стяг дає мені наснагу,
Вчить, як бороти ворогів.
Тримає в душах рівновагу,
Немов зійшов дар од богів.

Вкраїно рідна, стяг тримаю,
Доки живий, не відпущу.
Із ним в руці таки сконаю,
І змиють кров краплі дощу.
Олександр