Кожній дівчинці потрібен той, з ким її вогонь не згасне, з ким вона буде неначе в казці.
Поцілунки, квіти…
Й не потрібен їй бокал вина, бо вона і так вже вся розцвіла. Усмішка її тепер не сходить, а метелики в животі з глузду зводять.
Дівчинка тепер вже не та, яка була, бо тепер вона не сама.
Є кому за неї поборотись й виграти дуель. У обіймах може затонути з кимось на весь день.
Зем’янська Ольга Іванівна

коли на вулиці блукаю,
серед незвіданих та злих доріг,
у натовпі лиш твої очі я шукаю,
бо з ними легше мені жить.

у цьому натовпі де ходять злії люди,
бажання лиш одне у мене є,
це віднайти в ньому твої губи,
бо з ними легше далі йти.
Катинський Денис

так дивно пишу я ті вірші,
неначе щось в думках живе,
і знову чистий білий аркуш,
наповниться словами саме з них.

цей аркуш вже не стане чистим,
не буде знову він пустим,
бо в ньому закарбований цей почерк
який словами душ людських, мені служив

а може вірш цей зовсім не про аркуш?
а може не за душу і буття людське?

та сенс шукати ти не мусиш,
а просто знову прочитай.
Катинський Денис

Твої слова, як найгостріше лезо,
Твій погляд, мов зимовий день,
Так зваблював мене щоденно, що забував я навіть, ким я є.

Твої слова, що сказані були у даль,
Здавались так мені близькими,
Це ніби сонця промені, ясні, були,
Що відкривали очі мої, у скрутній хвилині.
Катинський Денис

Життя змінює нас і дуже сильно.
В дитинстві, я була доброю, веселою, щирою дівчинкою, яка розуміє все.
А тепер дівчина без блиску в очах, у якої в житті є тільки біль, розчарування, холод , недовіра, та серце розбите в щент, яке нічим вже не врятєш.
Ось так життя ламає нас.
І неважливо, чи ти підліток, чи зріла людина.
В будь-якому разі, рано чи пізно все змінеться.
Той блиск в очах, який з’являвся, лиш від усмішки його, зникне назавжди.
І та довіра до людей також.
Ти просто, перестанеш вірити що комусь потрібна,
І що тебе, можуть любить,
І в кожнім слові, в кожнім вчинку завжди будеш шукать підвох.
Можливо його і не буде,
Але й тебе наївної, довірливої дівчинки також.
Суліценко Анастасія

Я дуже жалкую, що стратила серце
Об жорстокі обставини цього життя
Так хочу кричати цілому світу про свої почуття
Про дні безтурботності, про дні каяття
І про вигадку мого «ідеального життя»
Хоч хтось би сказав на початку, що будуть такі моменти буття
Як наслідок, залишились тільки сірі, холодні фільтри сприйняття
І тут я згадала, Боже, ти ж можеш забрати в мене життя?!
Тому, буду без відчаю, сліз, починати сміятись в цей світ, а потім, а потім напишу свій звіт

Shafi

Король і постать та велична і вдалося вбачати у снах він весь у злоті мов в Браяні листю мов осінь знов до нас прийшла і постать та не є магічна, бо той король той правим людом він серце мозок всій країні люди наче свині всі покірно за ним йшли не бачивши щастя у слабких снах но звісно це все є солома ми знаємо що звідки їми кроль то справжній хробак
о горе він сам не нічого зробить не здатен
Владислав Ковтун

Сигарета дотліла, чашка кави пуста
обіцяла більше собі не курити
що ж, обіцяла, дарма.

Не можу забути
присмак твій на губах,
коли цілувалися в перший раз.
Коли?
Я бачу очі твої в небесах

Цей зв’язок між нами,
я вигадала зараз це сама
чому ж думаю про тебе зараз
коли лишаюся одна

Поцілуй мене наостанок,
поцілуй, залишись
Зустрінемо разом світанок.

Світанок, сигарета в зубах
ти залишився, але де ти?
ти залишився в смоїх сна.

Це все бурі фантазії
Підробка поезії
Несправжнє почуття.
Але присмак твій на губах
видуманий…

Ти асоціяція ванілі,
сумний.
Ти десь недосяжний
Фальшивий

Я зустріну тебе, вхоплюся
Я спробую тебе, влюблюся

Ніжно оближу твої губи, це ти!
Зв’яжу язики.
Не зможу, не втримаюся
Приховувати думки свої.
YY

Навіщо серце розірвала
Навіщо всі слова пусті,
Тиж говорила що кохала.
Та як тепер твій слід змести.
Я не захочу інші очі,
Губитись в них мені не слід.
Я можу тільки дні пророчить
Щоб знов бояться з ранку жить.
Вони кохатимуть гармати, полюблять постріл з рання,
Лиш ми полюбим тихе сонце що буде свідчить про буття,
Ми покохаєм дим табачний, ми знов захочем в забуття.
Ми будем битися з душею,
Щоб знов поринуть в відчуття
Гудзик

Нічна веранда, вечір тихий,
Тепер вона не розмовляє,
Знесилена журба й надія її в останнє покидає.
Вона тепер не розуміє як це "кохати" чи "любити"
Єдине все що вона зможе, це лиш творити і робити.
Та хто створив їй тяжкі муки і хто заставив завивать.
Коли вона так прудко й вперто любов навчила воювать.
Вона створила образ хиткий який назвала "ідеалом",
Хоч образ створений з потвори, та й він не дався їй за даром.
Гудзик