немов моль що згорає у полум’ї свічки
я лину до тебе шляхами безкрилими
світ озирався на когось очима
голими
хтось
озирнувся
на світ
(і ними були
ми!)
Анастасія Іванова

прокиньтесь
прокиньтесь

життя за межами виміру
тебе вклала спати не мама
але
кома

прокиньтесь
прокиньтесь

смерть – обмеження простору
якщо психіка – внутрішній світ
зовнішній повен
космосу

прокиньтесь
прокиньтесь

це сигнал не тривоги – відліку
коли буде тиша
ти знайдеш себе в паралелі
іншу

прокиньтесь
прокиньтесь

поки не пізно
поки не вимкнули світло
вдома

прокиньтесь
прокиньтесь
прокиньтесь
Анастасія Іванова

я гнию під столом і відлякую ликом духів
черпай черпай свою повінь
я питиму з річки
всохлої

ти гниєш – немов квітнеш
і джмелі все тягнуться лапками
повінь сходить заходять гори за сонце
небокрай
за пагорб

ти чаруєш світ божий
я розчаровую
людські вигадки
помирати – дорого
жити – дорого
гнити – весело
(трохи
соромно)

ми різні: ти знаєш
що ти
людина
я знаю
що я –
тіло
тло
орудний
відмінок
відсутні
крила

ти гниєш немов квітнеш
я гнию наче хочу
згаснути
вмерти
зникнути
Анастасія Іванова

романтизуйте зелені яблука
та фіолетовий пластилін
не цигарки – дешеве повітря з твоїх легень
не леза – багряні струмки
на шкірі

очі пронизані голкою гострої радості
шукають
губи сумні
з теплого воску
самотніх
слів

ти стікаєш текстурами
ти – надметал

ти стікаєш кольором
ти – біль

ренесанс для твоїх органів…
не настане
ні
але це полотно цілуватиму
як найцінніший
скарб
в рани втиратиму
як найдорожчу
сіль

бо знаєш я гіпсокартон
але ти

ти – надметал
Анастасія Іванова

безликі великі люди лякають мене зі своїх кутів
пагубна доля облуди точить алмазом прийдешній день
на цвинтарі хтивого розуму розпускають бутони вологі лілії
у тебе один козир – бути для когось книгою

в цей день планета сходить з орбіти
в цей день розсипаються континенти
в цей день я втрачаю
розум
жагу
і серце
Анастасія Іванова

Тримаю у руках я "Кобзаря",
До строків я очима припадаю.
Один рядочок, другий і сльоза…
В очах моїх від смутку застигає.

Нічого не змінилося, ще ні!
Як і раніше біль скрізь пробиває,
Втекли роки від юності мої…
Не можу прочитати, закриваю.

Блукає український смуток:
Від ляхів, м_скалів та всіх шакалів.
Духовність роду прибиває, душить –
Проклята сарана навала.

Наввипередки, хто скоріше, перший!
Ярмо накине, як чавунну шапку,
Ні словом більше, а ні словом менше!
Від Бога наше місце – КРАПКА!

Шевченко, ти наш батько, наш учитель!
Ти бачиш, як ми бродимо по колу,
Ми віримо в чудесне, бо, як діти,
Черговий раунд виборів і знову…

Чи, як Мойсею треба років сорок!?
У відчаї пустельному ходити!
Та, Господь зглянеться, він зніме морок!
Він нас обрав, ми любі його діти!
ND♥️
Надія Холод (ND)

Господь!
Я створений по образу й подобію
Твоїх неоціненно возвеличених кишок
Я збився з пантелику, як подарували мову
Бо усе, що нам потрібно – це довічний гарний сон
Вві сні мене камінням забивав ворожий натовп
Мене влада покарала за розбещення дітей
Впадаючи у відчай, я нервово посміхався
Сини мої помстяться внукам ворожих людей

Господь!
Я створений по образу й подобію
Твоїх мозолей, що за ранок знищили мурах
Я збився з пантелику, як пороздавали шанси
Бо поблажки ми навчились поголовно забувать
У пам’яті зпливали найприємніші моменти:
Біль од самокатування та моральний дисонанс
Знаю, що до смерті буду кров’ю працювати,
Але в всім своїм безсиллі винуватить буду вас

Wald May

Холодний кисень забив всю глотку
В пустому місті панує гамір
Кислотний дощ поглинає море
По сірій стрісі спливає дим
Мої чоботи в багні стікають
З дорожніх знаків сповзає фарба
В моїм поклоні чванлива слина
На горизонті ряди дерев
Під мертвим гіллям зогнилий лист
Шпаків скелет – великий хист
Під птаха свист гуркіт машин
Сміюся тихо – квітень йшов
Я озирнувсь – мене нема
Уже не буде під дощем
Кастетом в лоб: "Гей, посміхнись!"
Регочу тихо – квітень йшов
Wald May

Зрозумів я недавно, прикраснисть волі.
Випадав зоряний сніг в ночі,
Точив камні срібний дощ,
Туман чи снігопад.

Сьогодні це все, що творилося,
За якусь недільку зникло, і не шукай.

Пішов сніг в формі пера,
Він розтаплював сніги,
Лив дощ на сніг.

Взявши перо до рук, я зрозумів,
Люди такі самі як природа

Багато людей мають свою волю,
Жагу жастя і перемоги.

Все перейдуть завдяки власній змозі!
Білі пір’я це письменики,
Вони різні, безталанні і горді.

Но серед звичайного снігу,
Можна знайти пера, що від них горить.

Сниг там не йде дощ,
Самі вітри відходять, така сила письма.

Так вона тяжка, нез марка і страшна,
Але якщо твоя душа – перо,
Писати будеш ти все одно.

Дьоміч Володимир

Сіра колиска забила бажання
Чорний регрес пробиває наш шлях
Кожен повісився на починаннях
Кожен живе, попри весь його жах
Кожен вночі роздирає повіки
Кожного вранці зрівняє пожар
Кожен виходить з своєї кімнати
Й далі живе, але мозок в ножах

Мені здалося, що я щось забув
Мені здалося, що хтось подививсь
Мені здалось, що моя голова
Цілить прикладом, хто нам не вклонився
Нашу агонію видно з вікна
Хрип передсмертний – це вітер комах
Пальці блідненькі хапають за горло
Разом з слиною ненависть пішла

Жовтії зуби шкірять живці
Когось втопили, хтось стрибнув сам
На простирадлі, немов у труні
Пам’ятно мацають теплий ще шрам
Сміх переможний ми вшиємо в крик
Плач гореносний – у славу Зіркам
Ми маршируєм на тлі горизонту,
І видавать все не хочемо страх

Мені здалося, що я щось забув
Мені здалося, що хтось подививсь
Мені здалось, що моя голова
Цілить прикладом, хто нам не вклонився
Нашу агонію видно з вікна
Хрип передсмертний – це вітер комах
Пальці блідненькі хапають за горло –
Разом з слиною ненависть пішла

Жовтий папір дотліває в кострищі
Сірі кістки в рудуватій іржі
Наш соловей не співа і не свище
Наш Чоловік на великій Межі
Зліва маячать нові горизонти
Справа маячить незмінно старе
Нам заважає єдина дорога
Ницість, безглуздя, і Вічная Смерть!

Мені здалося, що я щось забув
Мені здалося, що хтось подививсь
Мені здалось, що моя голова
Цілить прикладом, хто нам не вклонився
Нашу агонію видно з вікна
Наш хрип передсмертний – це вітер комах
Пальці блідненькі хапають за горло –
Разом з слиною ненависть пішла
Wald May