місяцями, чи то були роки,
я чув слова, «ти у моєму сні».
в твоїх очах я бачу гори,
вони явно не пусті.

вуста мовляли «не спи»,
але сни мені більше не чужі.
навіщо ці всі байки і казки,
якщо в очах ті гори всі в брехні?

не бери паузи, просто скажи, що вибачив і швидше йди.
я не знаю, чи любив,
але я, нажаль, тепер кажу, піди.
ден

тобі так личить моє кохання.
вперше і востаннє, ти – мій рай.
я з тобою, зачекай.
тобі так личить пальто, під
дощ зняте з когось, для нас обох.

заздрю сам собі, бо ж я, наче уві сні.
так личить моє кохання,
схоже, бо воно останнє.
на сніданок кава,
ти її любив,
а зараз, замінило покарання, кількість червоних на тілі слідів.

година восьма, вихідний.
тебе немає вдома, ти напевно зник.
дощ, а грози боюсь,
ти ввірвався в двері з словами «я ж казав, повернусь».
більше нічого не боюсь, а кохання личить, як пальто, зняте з когось, для нас обох.
ден

Ти приходиш до мене у снах.
Обіймаєш і кажеш: МОЯ.
Ніжна усмішка на вустах.
Як же гріє фраза твоя.
Притуляєш до себе міцніше.
Поправляєш волосся моє.
Поцілунками сипеш рясніше.
І тихенько промовляєш: Спи, ЩАСТЯ МОЄ!
Анжеліка Василенко

перегляну вкотре твої вірші,
тільки не плач вночі.
твої скляні очі,
кольору, як ягоди вовчі.

ти сідаєш у авто,
а я в твоєму легкому пальто.
ти так любила котів,
я з вулиці їх забрати хотів.

на столі від троянд сліди,
в повідомленні «чекай біди».
я асоціював тебе з кращим,
але ти виявився інакшим.
ден

Коли будуть заквітчані ранки
Прокидатись з холодних ночей
Повернути б мені ті світанки
Ніжний погляд бездонних очей

Промайнуло життя мов хвилина
Понесла десь у даль течія
Проросла вже травою стежина
В тебе клопоти, діти, сім’я…

Як зустріну колись моя пташко
То впізнаю змарнілі уста
І спитати тебе буде важко
Чому стала тепер ти чужа

Та твої наче марево очі
Потонули в мені на віки
Ти приходиш до мене що ночі
В мої сни крізь міста і роки

Коли будуть в росі тихі ранки
Умиватись під шелест дібров
Повернути б мені ті світанки
Де не гасла у серці любов

Та минуло життя мов хвилина
Що понесло, то більше нема
Заросла вже до тебе стежина
А в душі залишилась зима
Білоус Ю.В

Коли будуть заквітчані ранки-
Прокидатись з холодних ночей
Повернути б мені ті світанки,
Ніжний погляд бездонних очей

Промайнуло життя мов хвилина,
Понесла десь у даль течія,
Проросла вже травою стежина
В тебе клопоти, діти, сім’я…

Як зустріну колись моя пташко-
То впізнаю змарнілі уста …
І спитати тебе буде важко
Чому стала для мене чужа?!

Та твої наче марево очі-
Потонули в мені на віки…
Ти приходиш до мене що ночі!..
В мої сни крізь міста і роки

Коли будуть в росі тихі ранки-
Умиватись під шелест дібров
Повернути б мені ті світанки
Де не гасла у серці любов

Промайнуло життя мов хвилина,
Що понесло то більше нема…
Заросла вже до тебе стежина
А в душі залишилась зима…

Валентина Білоус

Ох знаєш , сонце, я тебе кохаю,
І день за днем все більш зжираєш ,
І день за днем ти поглинаєш ,
В очах бескраїх я тону.

І з кожним днем я розумію ,
Що ось хто ти , ти моя мрія ,
Люблю люблю тобі я кожен день кричу ,
І ти кричиш таке ж мені , я ніби в сні !

І усміхаюсь кожен раз тобі ,
Я лиш тебе люблю ти чуєш ?
Я прокричу це всім , почуєш!?
Весь світ дізнається про нас!

І тільки так я заспокоюсь ,
Я тільки так скажу про тебе все ,
Хоча про що я , і кому вже брешу,
Сказать про тебе не вистачить й мілі’ярду слів .

Депресивний поет

Слова лунали серед поля бою,
Про що вони ніхто не чув.
Можливо про любов, майбутню долю…
Знов ж таки ніхто не чув.

Не чути було серед крику, болю,
Серед метушіння і хлопот.
Скільки сказано там було жалю,
Стільки ж було вилито чеснот.

Перебиті вороги падають додолу,
Так їм хочеться на «волю»,
Так їм хочеться додому,
Але ж самі скоротили собі долю.

Лиш одне, майже бездиханне тіло,
Вимовить героям нашим «Не подганяй»,
Знаючи, що скоро буде діло,
Але з болі вимовить лише «Стреляй».

Мають рузькі знати, знати «наизусть»
Доля їхня в Україні – пекельна мука,
Вдома чекатиме їх тільки «грусть»,
І з життям наступить в них розлука
Лікіанна

Бовтихатись в желе понад два роки
Продумай вперед свої непевні кроки
Лоно матусі стає все тіснішим
Сто кіл вже в мені, час дорослішать
Час зазирнути в широти савани
Три дні коло батька сміливо чекати
Його бивні тепер – ліки від раку
Його кістка дочок вождів прикрашає
Чи може я вийду в тропічному лісі
Піднесу очі вгору щоб зливи напитись
Нахабно залізу на гарненьку самичку
Свині визжать, видіння пропало
В назві моїй дві пари злих літер
Бачу лишень таку розшифровку
Сльози
Людина
Орати
Незграба
Цар Олександр, не роби з мене раба
Я не зламаю зграї кінноти
Я не вкушу нефіліма за литку
По правді зовсім не син мастадонта
Шкіра моя – пергаменту плівка
Очуняв, стає все холодніше
І тут неприємна думка спіткала
А що як те чим звав я домівку
Черево клячі з дешевого цирку
Шість років болю ремесло призначає
Бути ручним, розуміти команди
Робити з вершини сальто до прірви
Бути щасливим, не хотіти вмирати
Я б насадив кожну людину
На бивень кожного з клонів Ґанеші
Я ще не знаю хто та тварина
Та вже відчуваю до неї огиду
Холод просяк мене до кісток
Запах заліза вийшов із кров’ю
Бачу ґратовані стіни загону
І репортерів, чемних зі мною
Сьогодні напишуть на чистім папері
З останнього дерева що зрубали в Тибеті
"Народжений штучно, успіх науки
Живий та останній слон на планеті."
Мамутова Кістка

Ти думаєш, що ти слабка,
Але чому тоді не здаєшся?
Ти плачеш, коли боляче,
Але чому тоді досі смієшся?

Ти боїшся, коли тобі страшно,
Але чому тоді не втікаєш?
Ти сумуєш, коли тобі самотньо,
Але чому тоді не забуваєш?

А я знаю чому, бо ти – людина!
Ти не слабка, ти маєш Божі крила.
Маєш право на свої почуття,
Бо саме так влаштоване життя.
Твоя слабкість – це твоя сила
І ти зовсім не божевільна.

Не бійся бути слабкою,
Бо так має бути…
Будь просто сама собою,
І тоді зможеш щастя відчути!

Єлизавета Головченко