В нього важка доля
І не може він без поля
Мученик він великий
Але не дикий
Все життя він працює
Але і не горює
От раз і він зустрівся
Можливо на сонці обігрівся
Він і там побачив дівчину
прекрасну як пташину
Він до ней підійшов
Наче з дубу він зійшов
І злякався
Але сам він боявся
от та доля важка

Франческо Волинські

Смерть прийди до мене
Хай усе в мені загине
Як на той світ відійду
Хай у пекло я піду
Хай усе загине
Та полине
До деявола отого
Справедливого такого
Та навіщо мені це життя
І не буде більш буття
У світі цьому мертвому ,
Знищеному та бездоному
Більш його не буде
Та усе його забуде
Ні хто його не знатиме
Ніхто його не кохатиме
Лише смерть
Його приласкає
Та кохає
Франческо Волинські

Я не знаю що робитиму
Я не знаю чи горітиму
А чому я не знаю
Можливо час я просто гаю
Все життя а лиш не можу
І себе я заморочу
Так я просто не знаю
І від цього я страждаю
А в голові звук лунає
Та барви мой забирає
А на руках у мене ланцюги
Тож мой муки
Але я не знаю
І від цього я ридаю
В моєму серці нічого немає
І це мене лякає
Франческо Волинські

Ти схожа на щось дивне хмара
Можливо там навіть мара
Я люблю дивитися на ці візерунки
Там я бачу дикі малюнки
Тварин , людей
А коли я бачу хмару я кричу "хмаро гей"
І ні хто мене не зупинить до моєї хмари
Вічної немов той мари
Вона з’являється уві сні
А коли вона зникає я кричу " ні ні ні !"
І шукатиму я хмару мою вічно
Хмаро шукатиму тебе безкінечно
Любов моя хмаро я тебе знайду
Чекай поки я до тебе не прийду
Франческо Волинські

На Дніпрі, де місто сяє кожен день,
Херсон, мій рідний дім, і рідний степ.
Тут віддзеркалилась історія давних давен.
Ти – місто, де магія бурлить по повній.
Сяйливий мій рідний Херсон
Михайло

"Шостого числа шостого місяця,
від крайності в крайність,
з першого вдиху відмовилася від слова божого.
Попереджаю.
По бездонним очам, що гостро впиваються в душу, видно,
наскільки єхидно наповнює долю огида.
Головним і основним принципам наслідувала,
які серце відбивало.
Поки оченята оглядали Землю грішну,
свій власний запах такий рідний шукала,
як ауру чорно-синю.
Тільки зараз, подорослішав, збагнула.
Хвилюватися не потрібно,
зараз все гаразд,
вона пройшла шлях все рівно.
Червона сталася з нею, страшна, як павутина гнучка,
донечка назавжди залишиться одна.
Коли її побачиш, не зрозумієш по-обличчю зміїному,
що на душі коїться все по-тьмяному.
Сумно дивитись.
Єдине бажання нашої вишуканої,
безтурботне життя нездоланної.
Якої конкретно – секретно.
Лише дума без сумлінно підкаже серцю,
по ній видно одразу…
Об’єкти навколо як анероїд,
кришталик помутніє вже скоро,
світло вже не світить хворим.
Ну, це ти і сама знаєш, сестро.
З плином часу стає дедалі важче,
гравітаційна нерівність між Сонцем і Місяцем заважає…
А, точно.
Драматично-тривожний вона тип,
такий створила природа генотип,
такий особливий фенотип.
Її манія величності допомагає у почутті незахищеності,
що з середини поїдає.
Тільки совість вже відпочиває.
Буду закінчувати тобі писати,
адже я все одно не буду собі відповідати."
Лілія Арзуманян

Сніги запали грона на калині
Попадали вони на білий сніг,
Приснись сьогодні ти мені мій сину
Коли прийти додому ти не зміг.

Попадали ці грона,всі на землю,
Червоні на снігу, вже ждуть весни.
Наснились сину твої руки теплі,
Як же люблю я, із тобою сни.

А вчора снився ти,іще маленьким.
Розбив коліно,з велика упав,
Я бішла сину,я була близенько,
Та пінень,пісню рано заспівав.

А я хотіла рану обробити,
Подуть на рану і болі всі минуть
О сину мій,як важко мені жити,
Я так хочу рідний тебе пригорнуть.

Попадали всі грона із калини,
Лежать червоні ,стиглі на снігах,
Нехай,кожен солдат прийде до хатини.
Де так чекають їх,а бачать тільки в снах.
Тетяна Мартинюк

Кохаю я по своєму,
навіть ніхто не зрозуміє.
А може і не відчує.
Але вона була зі мною,
розмовляла та забавляла.
Як тварина може людину сприймати?
А людина, людину, ні.
Я весь світ ненавиджу,
готова все спалити.
Але твої маленькі очі,
кошенятки,
я готова все простити.
Все, окрім побігу твого.
Як ти там?
Чи холодно тобі?
Чекаєш на мене?
Я тебе шукала дві години…
Ти дорожче мені моїй родини.
Як безсоромна людина кажу,
любого можу викреслити.
Але тебе, Марія, не зможу.
Лілія Арзуманян

«За що треба любить?»
Лунає в голові так гучно.
Любить треба за мить,
За те що все не вічно.
Завтра вже не буде «нас»,
«Милий, озирнись ще раз»,
Так швидко плине час,
«Можливо це останній раз,
Це такий дивний резонанс,
Скажи мені ще пару фраз»
Ніщо не спинить нас,
Любить своїх так палко,
Не давати всьому назв,
Ніби нам себе не жалко.
Долю нашу змінить час,
Дайте нам лиш шанс
Лікіанна

Знову сутінки ночі зникають,
Новий день, кольоровий настане.
Сонце в миті крізь хмари прорветься
І промінням яскравим всміхнеться.

Вся скорбота людей пропадає.
Інший день, він по-новому сяє!
Покидає міста: ніч, дрімота…
В кожній хаті спішать на роботу.

І хоч зИма снігами накрила
Та всі люди чекають на диво!
Вже в повітрі запахло святами,
Запалає знов небо зірками!

Я тримаю горнятко із кави,
Новий день…тішить око заграва…
Неповторні буденності миті,
Наші любі, ріднесенькі діти…

Не шукаю запитань, бо знаю –
Цілий світ нас теплом огортає!
Славний день для
усіх Бог дарує,
Хай життя феєрично вирує!
ND♥️
Надія Холод (ND)