Маруся – образ з давнини,
який постав переді мною.
Такий великий і живий
і весь овіяний любов’ю.

Цей стан гнучкий і довгу косу,
і гордий похил голови,
і очі, о, прекрасні очі –
це озеро її душі!

Її короткі вмілі фрази
і та душевная краса,
яка в піснях її розквітла,
мов сад весною зацвіта.

О, Україна моя мила,
ти стільки світові дала
синів і дочок чорнобривих,
талант яких не умира!

Софія Святодухова

Я пам’ятаю рідну хату –
білесенька та чепурна –
черешня жовта, вишні, сливи,
розмови наші до темна.

Я пам’ятаю яр зелений:
уранці – ягоди смачні,
а уночі – зоряне небо
і зорепад… а ми малі

Спостерігали за зірками
і намагались зрозуміть:
що відбувається у світі,
що зірка падає, летить?

Минуло все… та як забути
село і хату, і город?
Бувало, підеш по цибулю
(бабуся варить смачний борщ),

А там – часник і мак, петрушка,
і зав’язались огірки,
а у садку – яблука й груші –
як рай на Матінці Землі!

І аґрус жовтий, аж солодкий,
збирали всі, щоб не пропав
(бабуся все переживала,
щоб позбирали урожай).

У клубі всі – дівчата й хлопці!
були і танці і кіно;
бувало, підемо на поле –
додому несемо горох.

До Паски готувались вправно:
білили хату цілий день,
а у кутку була ікона,
годинник був біля дверей…

Бабуся смачно готувала:
уранці вже варила борщ,
поки я спала – управлялась,
і прокидалось все село.

Бабусю дуже всі любили,
у неї подруги були,
вони збирались кожен вечір
у хаті і на вулиці.

Криниця – зразу біля хати,
вода прозора і смачна!
Зараз такої і не знайдеш –
жива і чиста, мов сльоза!

Де все поділось, Боже правий?
а це ж було моє життя…
Бабуся вже давно на Небі,
а в хаті – вічність не була…

У серці щось живе і тепле,
як згадую своє село,
і рідна хата, мов озерце,
тепла, любові і турбот

про мир, добробут, довголіття,
про злагоду і ніжність мрій…
І вірю я, що Божа Мати
благословила весь наш рід!

Софія Святодухова

Її вірші сягають неба,
це неповторний сплеск душі,
це те, чого мені так треба
і, мабуть, не одній мені!

Її проста життєва мудрість,
яка доходить до душі
і щирість серця незабутня
пройдуть через усі віки!

Своїм теплом і милосердям
зігріла душу і дала
мені життєве те натхнення
і силу дихати дала!
Софія Святодухова

Вже відсіяла
осінь "баби літом",
Не стало посмішки,
яскравих кольорів,
Останнім сипле —
хризантеми цвітом,
В оточенні
всіляких бур’янів.

Всі, до листка,
обсипалися клени,
Сум гонить в душу
осінь своїм днем,
Та скільки б не цвіли
нам хризантеми —
Нове цвітіння,
як подарунка ждем.

08.11.2023.
Зубко Ганна

Завжди ти, ти і ти.
Але тебе немає, тебе ніби і не було.
Сказав забути ти мене, я ж забула, але не ти то було, знову згадуєш себе.
На кожнім кроці у житті моєму, твій силует написаний у голові.
Скільки ж можна, досить, я сказала вже собі, забуду твій парфум на светрі і кучугури снігу я не підмету, щоб не зайшов ти знову в двері, ласкаво не сказав: «Прошу..».
Вікторія Мазур

Осінь люблю
за ніжну прохолоду,
За тихий вечір,
вранішній туман,
Непередбачувану
ту її погоду,
І той сухий,
в насінні весь, бур’ян.

Опріле листя
в травах, під кущами,
За кетяхи
червоні горобин,
І ті стежки
слизькі із болотами,
І кущики
пожовклих стебелин.

Люблю осінній
берег, його верби,
Холодну хвилю,
шелест осоки…
Зграю лелек
із пам’яті не стерти,
Востаннє
проводжалась від ріки.

З минулого,
далекого згадалось,
І Снивода,
і берег той, пісок,
Купалася,
малою забавлялась,
Руки торкались
ніжних пелюсток.

Букетик незабудок
вони несли,
Ніжно пахучих,
кучері мої
Куйовдив вітер…
спогади воскресли,
Хоча і давні —
дуже дорогі.

Крізь ро’ки
погляд їх цілує,
Вертає в осінь,
бо люблю,
Уява потайки малює
Колишній берег і ріку.

05.11.2023.

Зубко Ганна

Посилились тюльпани
Від такого дощу,
Пелюстки поховали
У зелену траву,
І прибите дощами,
Листя їх на землі,
І в них сили немає
У ці дні дощові.
Завтра ночі холодні
До них знову прийдуть,
І надовго всі зорі
В темноті пропадуть,
А під ранок туман ще
Більш придасть темноти –
Під туманом тюльпанам
Стане важче рости,
Ну а потім знов вітер,
І холодний знов дощ,
І в поламаних квітів
Нама шансів на щось –
Сонце десь загубилось
І проміння яскраве
Все у хмарах втопилось,
І надовго пропало
(Похилились тюльпани
Під холодним дощем,
І вони нагадали
Мені наших людей,
Тих людей, які просто
Під цим небом ідуть,
І радіючи сонцю,
Так спокійно живуть,
Тих людей, що не мають
Порятунку ніде –
Вони теж як тюльпани
Під холодним дощем…).

Гончарук Віталій

Скидає листя
тихо горобина,
Птахи гостюють —
раді ягідкам,
Відкрапав дощ,
позаду вже стежина,
Відкрився простір
вітру і ногам.

Поле пусте
поблискує ріллею,
Вітер летить,
біжить по ній, бреде,
Позаду слід,
залишений ступнею,
Поміж калюж
дорогою іде.

Намочена земля
болотом рветься,
Де-ін-де
килимочки споришу,
А вітер сердиться
і ніжністю сміється,
Нотки лунають,
інколи, плачу.

Уже позаду,
майже, всі калюжі,
Безлистий клен
самотністю зустрів,
Горби обабіч,
схожі на верблюжі,
Сухі кущі
безмовних бур’янів.

14.11.2023.

Зубко Ганна

Перебирає вітер
коси клена,
Відшпортався
у того бороді,
Вже шевелюра
рижа, не зелена,
Всі волосинки,
наче, золоті.

А голова давно
у срібла блиску,
Спадають коси
в осені моїй,
Любуюсь тою,
першою у списку,
Усе блукаю
в ній, у золотій.

Обидві осені
і схожі, і не схожі,
Вітер від кіс
ніяк не відтягти,
Одні злітають
золотом в калюжі,
Спадають інші
сріблом з голови.

14.11.2023.

Зубко Ганна

Будь уважна і обережна,
Нехай усе буде таке, як належно.
Вела тебе довго заплутана стежка,
Нарешті виходиш на простір безмежний.

Виникне шлях на знайомі не схожий,
Свідомість готує до метаморфози.
Оточення дружнім здаватися може,
Але приховало таємну загрозу.

Тут крок за кроком тупочуть хвилини.
Години минають нестриманим плином.
Все, що було, відбувається й досі,
Бере, відбувається й дозвіл не просить.

Шляхи: рух по колу, праворуч і вліво,
А поруч за рогом знаходиться диво.
Знайди, відрізни від інакшої миті.
Думки загубились, дороги закриті.

Підказка загублена, зламані крила,
У просторі-часі шпарину відкрила.
І знову – свобода, і місце для руху,
Немає обмежень бунтарському духу.

Сергій Южаков