Слова мовчать а серце крає,
Любов вогнем стискає груди.
Для мене нікого іншого немає,
Для мене нікого іншого не буде.

Я в ночі ковтаю гіркі сльози…
У день завжди привітна і ясна,
Ніхто не відчув ту зиму і морози
Ніхто не бачив як прийшла весна…

Любов прийшла, звідки не чекала,
Зламала всі канони, знищила межу
І я слухняною тобі рабою стала,
Та я ніколи тобі про це не розкажу.

Margo

Вечоріє над полями й ставами,
Бринять музики тишею в саду,
Де у полі пахне липою і травами,
Серпень помалу стишує ходу.

Вдалині гуляє теплий вітер,
Турбуючи солодкий сон беріз…
Немає нот, і немає літер,
Щоб лунала музика без сліз.

Затухло сонце без проміння,
Затих серпневий вечір без жалю.
Минуло літо і пройшло сп’яніння,
Я у тихій ночі спогади спалю.
Margo

Вже без з книг старі запилені полиці,
Марнують час на древніх покутах стіни.
Звідусіль на тебе дивляться зіниці,
Фотографій сторічной давнини.

Тут піч стара і широкий стіл дубовий,
Та білі стіни, а на них бабусині ікони.
Ще пахнуть трави та хліб пухкий медовий,
Тут своя краса панує і тут свої закони.

Це моя історія та всі прожиті кимось дати,
Це моя пам’ять – про всіх забутих поколінь.
Та час минув, минула і епоха- немає хати,
Та пам’ять є, вона зі мною буде наче тінь.
Мargo

Зорі мліють у нічному небосхилі,
П’ючи нектар земних полів,
Вони були спустошені й безсилі,
І вже не чули тих бентежних слів.

Гуляв десь вітер по діброві,
Доносячи пісні лісних істот,
А ми шукали у серцях своїх любові,
Та не змогли знайти земних щедрот.

А Життя тривало : марехкотіли зорі,
І вітер грався з золотим волоссям
Ми не були тією любов’ю хворі
Чи то лиш так мені здалося?
Margo

Неймовірні моменти були в житті,
Я бачив дива неземні.
У серці промінь щастя майнув,
Твій плач наче пісню цей світ відчув.

Наймиліші ручки, оченята як янголя.
Ти моя дитина, ти моя сім’я.
Якщо ти всміхнешся, тепло в душі,
Якщо сумний, до мами іди.

Завжди приголублю, завжди обніму,
Я тебе бездумно люблю.
Татко з нами, дякую за підтримку,
Не переймайся, порадуй нас ще більше у цьому вірші.
Аня роз

Війна забрала в нас багато,
Того, що більш ніколи не вернуть…
Для нас що буденність вже, а що і свято,
Шкода, цього жаху, ніколи не забуть.

Вони хотять нас ланцюгами прикувати,
Щоб не чутно було наш впевнений крок
Вони ж хотіли лише нас "врятувати",
Принісши вирок – обравши вистріл і курок.

Як не орел нам серце клює на сході,
То руки в’яже на заході грифон.
В цьому нескінченному круговороті,
Це все ніби дивний лихий сон…

Чому ж ці жахи війни, з роками не змарніли?
Чому вони зненацька увірвались знов?
Чи це те, чого, ми всі так хотіли?
А як же щастя, мир, повага і любов.. ?

Ми лиш боримось за право жити,
А вони відбирають у нас все.
Та чому ж не можемо понад все любити
Того, що всім по праву було дане?

Народе мій, моя підтримка і опора!
Моїх ночей ти тиха колискова,
В тяжку хвилину, ніби лише вчора,
В душі лунала рідна українська мова.

Віками, мій народе, ти тримав свої кордони,
Вільний дух свободи у своїй пам’яті таїш.
Ти втрачав тисячі, мільйонів і мільйони,
Але ти борешься сьогодні , ти стоїш!

Ми разом встрічали радості й тривоги,
Злітали до небес і падали в урвище невзгод.
Та ми ніколи, не шукали хибної дороги,
Ми просто йшли, бо ми вільний, нескорений народ!

Margo

Прокляв художник той портрет,
Той ніжний і яскравий образ.
Рятувався вином, димом сигарет,
Злочину свого шукав він доказ.

А дівчина на полотні сміялась,
Немов, жартуючи манила:
Не любила, лиш насміхалась,
Та все більше мучила, п’янила.

Кольори змішались на палітрі,
Пензлем вимальовуючи облік.
Вином і димом пахло у повітрі.
А чорним сховав художник той недолік
Margo

У буденній сірій сирості і млості,
Шукала світла лиш твоїх очей,
Не боялась гніву твого й злості,
Чекала лиш тих коротких я ночей .

Занурююсь у бентежність з головою ,
Душу всі ревнощі в собі .
Тяжко мені без тебе, й боляче з тобою
Усе що мала я віддала тобі…

Тужу, сумую, плачу, злюсь, ревную, і люблю .
Про тебе думку я лілею й тихо бережу ,
Тішусь я надієй, та знаю що любові не куплю ,
Залишусь я в холодній тіні, те що є між нами бережу .

Любове, що ти зі мною зробила?
Я залишилась спустошена й безсила.
Ох, серце моє! В чому ж та страшна біда?
Що тебе від тої бурі захистити не змогла?

Мargo

Холодіють всі земні дороги,
Кленовий лист на землю впав.
Україна чекає своєї перемоги
А Ліс живий. Він ще не спав

Пробігла дощова краплина на морозному вікні,
Шукають люди затишку й любові.
Замерехкотів метелик на чужій стіні,
Упали тіні, оголивши душі різнокольорові

Калейдоскопом мрій мінявся облік,
Торкаючись усіх людських тривог,
Торкнувшись мрій, отримав опік :
Засміявся наш жорстокий бог.

Маренням тривожили палкий сюжет,
У келих Наливаючи терпку брехню.
Спалахнув нерукотворний той макет,
Та ми не бачили вже того вогню…
Мargo

Я дуже хочу, щоб як колись…
Коли ще геть маленькою була,
Щоб дитинство й мрії переплелись,
Щоб так щиро любити й вірити могла.

Щоб той дитячий, щирий сміх,
Зігрів душу поранену мою.
І щоб татусь пригорнути міг,
Маленьку донечку свою.

Щоб мама була поруч, як тоді,
І всі невзгоди незнайомі.
Коли всі здорові й молоді,
І весь світ могла зобразити в альбомі…

Хочу, щоб як в далекому "тоді",
Міг весь світ належати мені,
Так бентежно плескатись в воді,
І знайомі були всі радощі земні.
Тоді…

Margo