Триста дев’ятий день…
Зворотного шляху нема.
Прямує далі наш корабель.
Вже пролетіла зима.

Що сьогодні було?
Мабуть, як завжди.
Вітер східний дме за бортом,
Навкруги нічого, окрім води.

Кажуть, марно губимо час,
Шукаємо нереальні скарби.
Проте шторми не спинять нас,
Таких, до речі, було десь 23.

Невпинно кінчається провіант.
Туга за домом сильніше росте.
Але повернутись не наш варіант,
Хоча попереду буття непросте.

Щодня посміхаюся людям моїм,
Хай росте оптимізм і віра в дива.
Не можу ж я просто сказати їм,
Що шансів у нас майже нема.

Хтось гукає, вже час за кермо.
Розкажу, якщо трапится щось нове.
Знаєте, таке капітана ярмо:
Зберігати спокій, коли всередині рве.
Елла Уінд

Це спорт. Тут треба бути сильним.
Він ні за що не пробачає слабину.
В бою, як на війні, потрібно бути пильним,
Забувши страху нескінченну глибину.

Всі сумніви підживлюють невдачу,
Непевності до програшів ведуть.
Передбачає спорт самовіддачу
І непохитний дух, щоби здолати путь.

Це завжди суміш із гіркої дисципліни,
Коли для праці мало так годин в добі
Аби рости й щодня вбачати зміни,
Адже суперник ти по-перше сам собі.

У спорті мало просто тренуватись,
Бо чемпіонами насправді стають ті,
Хто за єдиний крок до того, аби здатись
Себе зуміють враз перемогти.
Елла Уінд

Іноді в мовчанні більше сенсу,
Часом не потрібно зайвих слів,
Щоб зрозуміти всі боління серця
Та душі почути мелодійний спів.

Можна хоч гукати, хоч кричати,
Та врізатись марно в кам’яну стіну.
А можна, мабуть, просто помовчати,
Один одного відчути дивну глибину.

Іноді достатньо у вічі подивитись,
Прочитати думку у гірких сльозах.
Іноді в мовчанні можна так розкритись,
Як не вийшло б на простих словах.

Елла Уінд

Чомусь я хочу бути тобою,
Найгарнішою серед квітів,
Вражати всесвіт своєю красою,
Співати ніжним шелестом листя.

Назви неймовірної вроди ціну.
Хоча знаю, самотня ти дуже.
Збудувала шипами колючу стіну,
Та попри гордість тобі не байдуже.

Так, я хотіла би бути тобою,
Найпривабливішою розою в світі.
Але не на самоті зі своєю журбою,
А щасливою серед інших «квітів».

Елла Уінд

Там, у сивій млі, при луні,
Танцювали тіні великі й малі.
Там, де музика грала безмовно,
Вили привиди свою колискову.

І той спалах в дзеркáлах,
Як на людних причалах,
Що зненацька з’явився у тьмі –
То свічок зловісні вогні.

Тільки-но догоряють останні ґноти,
Як у раз все зникає в руках темноти,
Привиди знову ростуть вдалині,
В сивій млі, як у тому жахливому сні.

Елла Уінд

Що зовнішня краса?
Хіба це так важливо?
Хіба обкладинка перемагає зміст?
Людське чуття смаку таке мінливе,
Товаришів немає на вагу та зріст.
Що зовнішня краса?
У чому її сила?
Чому в очах не помічають глибину,
А бачать лиш недоліки та переваги тіла
Оцінюють нещадно «висоту» чи «низину»?
Що зовнішня краса?
Хіба вона єдина,
За що чіплятися у людях можем ми?
І чи настане врешті решт година,
Коли заглянемо в щілину за «дверми»?
Що ж зовнішня краса?
Як же душа вродлива?
Кохаємо то ми не за чарівний стан.
За щирість і оту родзинку особливу,
За ніжних тих очей безмірний океан.
Елла Уінд

А що памʼятатимуть люди про нас,
Якщо ми станемо раптом минулим?
Миттєвий відтінок байдужих гримас
І біль, замаскований сміхом нечулим?

Деякі просто згадають обгортку,
Намисто на шиї або гарне кільце.
Вони віддадуть перевагу доробку,
Як-от манірність та вродливе лице.

Чи знатиме хтось про незагоєні рани,
Про любов до мистецтва і танців у тьмі,
Про вірші й листи до таємних коханих,
Що спокій назавжди знайшли у столі?

Мало хто знатиме про визнання юрбою,
Нескінченні ідеї та заразливий сміх,
Про великий тріумф над самими собою
Та щирість дитячу від маленьких утіх.

Може, колись, крім облич незворушних,
Що так вміло приховують власні чуття,
Згадають іскру світів відчайдушних,
Що нею пронизане кожне життя.
Елла Уінд

Наступна сцена: прощання.
Чи буде за нею йти епілог?
Скоріше, довге мовчання,
Адже воно всіх трагедій залог.

Невже може скінчитися пʼєса,
Початком якою служила любов,
Навіть якщо зміниться адреса
Скриньки для бурхливих промов?

Там за лаштунками тиша панує.
Німа драма свідчить про початок кінця.
Може, прощання стіну зруйнує,
Ту, що розділяє людину й творця?

Доки ще світло не згасло на сцені,
І поки останній не закінчився акт
Жодні слова не будуть даремні,
Хоч і не вічним лишиться контакт.
Елла Уінд

Якщо весь світ – драмтеатр,
То я в ньому імпровізація.
Часом потрібен митцю психіатр,
А стереотипам – повна руйнація.

Якщо всі люди – мистецтво,
То в ньому я декаданс.
Лиш тому світить блаженство,
Хто опанує цей тонкий баланс.

Якщо все життя – трагікомедія,
Тоді в ньому я режисер –
Творець без краплі милосердія,
Але вічний шукач відтепер.
Елла Уінд

Світ мій, дзеркальце, скажи,
Мене справжню покажи,
Як дістати із вʼязниці
Очей власних таємниці?
Тут, з тобою, я відверта.
І душа моя обдерта
В мить розкритися готова,
Адже є в мене промова:
Хочеться давно мені
Звільнити почуття рясні,
Світу показати мрії
Та безглузді чудасії.
Хочеться співати гучно,
Щоб на світ весь було чутно
Всі мелодії легкі,
Що лунають в голові.
Хочеться собою бути,
Вдачу власную збагнути.
Не соромитись в юрбі
Здатись не такой, як всі.
Світ мій, дзеркальце, скажи,
Мою сутність покажи.
Чи зможу утекти з вʼязниці
Та бути вільною, як птиці?
Адже хочеться, щоб світ
Бачив справжній мій політ
Та мою відкриту душу,
Що іноді ховати мушу..

Елла Уінд