Нам дали Боги землі багаті,
Де є ріки,ліси і поля,
Степи,море і гори високі,
Та відсутнє спокійне життя .

Починаючи з часів князівства,
І на протязі довгих віків.
Наші землі терпіли набіги,
Вороги грабували наш дім.

Та найбільшим багатством що мали,
То свобода була, вільний дух.
От тоді і прийшли християни
Щоб ярмо на людей одягнуть.

Так з’явилося масове рабство
Наче порча на землі лягла.
Люди мали вклонятись й мовчати,
А не згодних вбивать й катувать.

Не змогли відстояти свободу,
Всіх накрила хрестова орда.
І забувши Богів своїх рідних,
Має проклята бути земля.

Так іде уже довгі століття,
За свободу іде боротьба.
землі кров’ю залиті й сльозами,
Церква каже , "То доля така".

Та не хочем ми долі такої,
На землі існувать як раби.
Хочем вільне повітря вдихати,
Бути рівні, хай згинуть пани.

Нам літописи предки писали,
Ви згадайте про древніх Богів.
Їх могутність повернеться й слава,
Буде в нас і свобода і мир.

Верещако Сергій

в далекім стогоні вітрів.
палав лиш тільки гнів.
і грім гримів немов
розбився корабель у морі.
і стримують вітри далекі грози в небесах.
і палають вічним сяйвом величні зорі,
у твоїх й моїх очах.
і місяць навколо бурхливим поглядом
краси,
зачаровує мене, й далекі ті вітри.
й кохання мов весняний дощ,
теплий, та чутливий мов моя душа.
Володимир

приємно в грудях
серце моє пульсує.
і я немов би в хмарах літаю.
і тебе я сильно кохаю.
вогнем палким болить моя душа,
і серце моє приємно стискається
від кохання.
і всі мої зізнання, немов видумані
сюжети нашого кохання, пульсують
в голові весь час.
і будьте ж зорі мені прихильні,
даєте мене надію,
дайте мені мою солодку мрію
мов сухе, рожеве вино.
і хай ллється воно солодким струмком
по душі мої…

Володимир

і в ці сірі дні і ночі.
і весни, зими і літа.
й осінні вечори безкраї,
я кохаю лиш твої вуста.
і кохать, їх я не перестану,
і дивитись в очі карі ті.
я люблю тебе до останку.
і сумую кожні дні.
Володимир

транслює ніч мою виставу.
і таку красиву роль граєш ти.
бринять на ланітах сльози.
очі уявляють карнавал.
душа горить, й радіє кожну мить.
й твоє життя, проходить крізь
дев’ятий вал.
і рука, що кличе тебе на бал.
серце палає від болю німого.
і твої тендітні руки, поринають
у волосся моє…
Володимир

Втікала від розлуки в осінь,
Ховалася між кронами дерев…
Листопад осипав її
волосся,
Вона шукала втіху все.

У її погляді застигла згадка.
Блакитний спомин тихо проводжав…
Була раніше в серці казка,
Минулося, все час забрав.

Холодний вітер доторкнувся скроні
І снігом білим огорнув лице…
Зимовий лютий вже стоїть у домі,
Завмерло все в глухому аніме.

Оговталась із пролісками в лісі,
Шуміли весняні дощі…
Звітрилося волосся
по обличчю,
Хмаринки подруги у літо провели.

Тепер: ні дощ, ні сніг, ні вітер –
Дороги долі зупинити не змогли!
Кульбаби, мов віночки світла,
В її обличчі сонцем розцвіли.

Сумна печаль – чарівна осінь…
Зима холодна – прощавай!
Перестрибнула в літній простір,
Життя прекрасне –
зустрічай!
ND💞

Надія Холод (ND)

Автор – стояв на зупинці, письменник щось писав. Щось ні, лише слово "Сон" було на полотні.

Чоловік – що пишете, пане? Заздрю. Бути поетом, писати вірші, то талант.

Поет – та ні, кожен пише, що хоче. Може вірш, хоч два.

Чоловік – без божого таланту і того достойного вірша не видав. І такого вірша не видавив.

Поет – може допоможете мені?

Автор бачить, що чоловік на полотні. Слова й каже напиши про природу в сні.

Поет – давайте спробуємо. Ні хмар одні ліси все і сразу можна побачить в сні, по горах гуляти. Дивитися на велич гір не однієї. Людини не було поруч, бо це тільки твій сон. Ця велич гір тільки твоя.

Автор – але поету не дуже сподобався власний твір.

Поет – знову не вийшло.

Чоловік – та ні, гарно напевно.

Поет – може ви й праві, спробую написати щось легше.

Сон йде до мого міста, затягнула в Сон все місто. Наче в тумані хати, обите дерево ніжно обкладала. Пилина, поки їх господар спав. Хтось шипотів сон на вуха людям, але вони не чули, вони спали.

Автор – тільки відірвавши руку від письма, побачив, що поет щасливого чоловіка трохи тихо, трошки соромно на таку реакцію сказав.

Поет – я хочу написати щось краще, щось не таке прикрасне.

Чоловік – я б був тільки рад, щоб ви, пане Поете, написали при мені ще один гарний вірш.

Автор підійшла дівчина до чоловіка і поета.

Дівчина – якщо напишете про матір і сина?

Поет – можна і так.

Сниця сину поле гарне рясне, сонце світить згори. Прямо гаряча трава. Біжить до матері син через поле і біжить. Не знає сон, це чи ні. Йому достатньо цього.

Автор – зупинився, поет подивився вгору.

Поет – пробач, дівчино, мене не тягне писати далі.

Чоловік – та хай грець з віршем, ходімо до мене до хати пити чай.

Автор – я прокинувся, тепер я зрозумів, як треба писати вірш про сон.

Дьоміч Володимир

Дорога колись була велика,
Тепер зовсім мала.
За людей вона стала такою,
Як дали людям городи.

Зробили стежину велику для
Машин чи різних речей.
Але люди жабідні були,
Щороку підкапували ту.

Дорогу стала вана,
Все менше, менше,
Докапали до того, що цю дорогу
І дощ знисе, і людина там може впасти.

Найменший струмок, який бачив ти,
Був більше за ту стежину.
Люди гризуться за землю,
Не розуміючи того.

Що уничтожили стежину, по якій
Я ходив у дитинстві.
Тепер там чий-то агород, клумба,
А от правда залишилася, що там нічого не росте
Дьоміч Володимир

Ми ніколи не прийдем до єдиної цілі,
Доки будем ділитись і рішать хто правий.
Бо із давніх часів ,ще тоді говорили,
Що єднання то сила,кожен там як один.

Коли мудрі князі племена об’єднали,
Утворилась могутня Київська Русь.
Слава тої землі по всім світі звучала,
Одна віра була,що об’єднує дух.

А тепер сталось так,на шматки рвуть
країну,
Зовнішні вороги лізуть з різних сторін.
І в середині чути тільки лайки й прокльони,
Розділилось суспільство на два табори.

В кого грошей багато,стали ті немов
Боги,
Їх не може чіпати правосуддя рука.
За них мають робити і іти воювати,
А вони і на далі простий люд оббирать.

Ми ніколи не прийдем до єдиної цілі,
Доки буде у владі кумовство,братовство.
Доки кращі сини захищають країну,
А пузаті пани нагрібають добро.

Час забути всі лайки,ворожнечу, прокльони,
Об’єднатись народу в єдиний кулак,
Вигнать ворога,захистити кордони,
І у самій країні навести вже лад.
Верещако Сергій

Лежачи під ковдрою зірковою,
Амфітамфнну дозування зупинить серце в мить.
Став передумовою психічний стан,
Кайдан, який тримав тебе за шию.

Омию памʼяттю своєю,
Мумією лежатимеш у склепі.
Скупі на сльози люди, як приблуди,
Ходитимуть навколо, довкола долу.

Літатимуть ті спогади, ті спогади,
Болотами огорнуть трави.
Які ще досі памʼятають твої кроки,
В конвульсіях просила допомоги.

Батьки казали: "Випий чаю, подумай про тюльпани маю,
Подякуй Святому Миколаю за всі дарунки долі."
Поволі ти тонула в алкоголі,
Долоні ти стирала у мозолі.

І ось ти вже в палаті з психіатрично хворим чоловіком,
Та жінкою, яка вважала себе білкою.
Горлянкою хапаєш ти ковток повітря,
І кличеш пастиря в надіях, що витягне тих упирів з душі.

Недужі спогади хапають твою руку,
І манять у розлуку.
З тим всесвітом, який вважався домом,
Аеродром ти злітаєш до небес.

Чудес, яких охороняє четвероногий пес,
Гермес дорогою до аду покаже.
Водоспад з кісток всіх тих,
Хто впав навколішки безтями від ударів долі.

І руки захолоді закриють очі назавжди.
Лілія