Романтизм героїв з прочитаних віршів
Вони ідеальні, вони за нас чищі
У них є мотиви і спротив режиму
У зла нема шансів, добро є красивим
Стою проти дзеркала з середини ночі
Торкаюся шкіри, закручую коси
Хіба лиш наблизитись ненароком губами
Та я і не вартий себе обійняти
Вийшов в пустелю засипану пилом
Не тутешні ці люди, чого поруч із ними
Чого маю плутатись лабіринтом на рівних
Дайте пароль до невидимих дверей
Де за ними, нарешті, буде все як по-маслу
Індуїзм би прийняв мене у вищую касту
Прокинься в трамваї, пробий свій квиток
Поринути в мрії – повітря ковток
Зібратися, вийти, навіть всміхатись
Годин вісім у рабстві, достойно триматись
Не зважати на тих хто нижче за класом
Планую вікенд цього тижня з начальством.
І ось я у дома, мовчанка, почуй
.
.
.
.
.
Ну ти хочаб спробував, не зважай що не вийшло
Не всі індивіди здатні відчути
Здатні поринути в музику тиші.
Тут все як треба, кожна дрібничка на місці
Речі розкладені за алфавітом
Тут моє місце, фортеця, планета
Де я закон і вибухова комета
Дістаю свій рукопис – молитовник і біблію
Де мною сказано у прозі і віршах
Там усе правильно, як має бути
Я на вершині плебейного світу
Тут я викопую моря до ядра
А насипом створюю гори і скелі
Тут я пускаю вітри у поля
Тут я зливаю дощі на пустелі.
Гортати сторінки власних історій
Торкатись себе там де не можна
Горе самотності мені не знайомо
Я сам собі – товариство найвище.
Мамутова Кістка

Котить хвилі по морю.
Вітри буйні по полю.
Сонцем пече, спекою.
Вже летить до нас лелекою.

Виграє в лузі із квітами
Сріблом в річці, самоцвітами.
Із землі росте до неба…
Здогадатися нам треба.

Що жаданніше за все?
Що нам треба над усе?
Воля ,та що як роса…
Принесла до нас гроза.

Прокотилася землею
Зайнялась в небі зорею.
Вже не вбити не зламати.
Душу аж ніяк не залякати
Світлана

Я вчора зірку бачила
не таку як інші,
та про когось мріяла
у північній тиші.
Я б її в долоні
міцьно зігрівала
у моїм полоні
ніжно цілувала.
Зірка та блискуча
мені б зігріла душу.
Але я все плачу,
бо відпустити мушу
до зірок до інших
мою милу зірку
і страждати в тиші
до скінченна віку.
Як таке можливо?
Де ж ви мої зорі,
всміхненні звабливо
В синьому кольорі?
Як таке можливо?
Немає мені долі.
Чи станеться диво
чи загину в болю?
Зірка моя зірка
повернись до мене
бо без тебе гірке
це життя шалене.
Я тебе до серця
Пригорну навіки
Ти для мене світло,
і найліпші ліки.

Марина Жубрик

Твої печалі так далеко…
Там де небо розквітає!
Не сумуй, моя лелеко!
Не той птах, що не літає!

Полетіла б я до неньки…
Та крил твоїх не маю!
Не доспала б ніченьки!
Серце віддала б я знаю.

Зібрала б зірки з неба…
Для неї у пригорщі мої.
І більшого не треба,
Лиш бачить очі ріднії.

Натружені руки неньки
Які обнімуть, укриють.
Щире, рідне серденько!
Гори! Надії не згасають…

Летять як добрі друзі,
Яких давно уже не маєш.
Стоїш ти сива на порозі
До мене руки простягаєш…

Я прихилюсь до тебе щиро!
Так хороше зараз отут..
Дивлюсь на тебе мило.
Хвилини йдуть і йдуть..

Отак стояти й говорити
Про все на світі, можеш ти ..
А я тебе отак любити !
І будем разом завжди ми!
Світлана

"Україна" Автори вірша : Віктор Іоргачев,

Україна – вільна, незалежна.
Красива, спокійна, своя.
Боляче на тебе дивитись,
Ми будемо за тебе молитись.

Молитись за правду, за волю
за тих, хто боронить нашу землю.
Нехай "м*скалі" потерпають у неволі
І це їхній вибір, їхня "Іронія долі".

Збудуємо, повернемо, наші кордони
Засяє сонце теплом у всі сторони.
Терпи, рідненька, все пройде, мине.
Перемога буде, ніхто її у тебе не відбере.

А ворог нехай потерпає в болоті
Імператор тоне в кривавому золоті.
Помститься народ за все, що він відібрав
Обманював людей, у бідних гроші крав.

Помститься за Грузію, Україну, Абхазію та у Криму
За Ірпінь, Донецьк, Бахмут, Авдіївку та Бучу.
За те, що був у "кайданах" вільний народ
Помре цей покидьок, жалюгідний зброд.

Нехай живе моя країна.
Рідна матінка земля.
Європейське майбутнє на тебе чекає
І про минуле народ не забуває.

А ворога порвемо на шмаття
Страждає за все наше каяття.
Його росія – країна сміття
Бог покарає, і буде правда.

Віримо, переможемо, тримаємося, брати
І в перемогу будемо ми вірити.
Нехай нам Бог помагає
І всіх наших воїнів захищає

І подякують люди за захист, за українські пісні
Ще гордо скажуть у світі : "Слава Україні!".
Віктор Іоргачев

У тихому саду, де роса блакитна,
Де квіти співають під ранок золотий,
Там, де кохання весняне квітне,
Мелодія серця лине в долоні весняній.

Очі твої, як зірки ночі чарівної,
Сплітають таємниці світів безмежних.
Твої руки — мистецтво ніжного дотику,
В них закоханий час безмежно кружляє.

Летючі мрії в небесах плавають,
Серце в ритмі кохання як чайка крила розправляє.
Зорі таємничі обіймом нас сплітають,
У світі кохання, де час в безмежність зникає.

Так нехай триває цей вірш кохання,
Як пташиний спів весняний, безмежно ніжний.
І нехай серце, мов квітка у саду,
Розцвітає в коханні, вічно молодій.
Аліна Тонконожук

Чи зможемо простити ми кацапів й москалів
Які принесли горе й жах у наш родинний дім
Міста і села знищили зробивши з них руїни
Бо фюрер їм сказав що не існує України
Не передати все словами скільки болю і страждань завдали нам шахеди під назвою герань
Ракети щодоби летять калібри і кинджали які повсюди сіють смерть куди б вони не впали
Повітряні тривоги що лунають щогодини
І кожен день із фронту йдуть загиблих домовини
І сльози матерів й жінок за рідними своїми яких забрала ця війна в бою за Україну
Ми не забудем це ніколи будем вічно пам’ятати, і прощення вам виродки ніколи вже не знати
За Бучу, Маріуполь за Ізюм і за Ірпінь ви будете страждати ще сім довгих поколінь
Вам спокою не буде до кінця свого життя
Гори у синім пеклі диявольська орда
Левко

Я заблукала в лабіринті
Думок, надій, переживань.
Не бачу виходу на горизонті,
Тож зустрічаю день без жодних сподівань.

Я знов на фронті із самим собою.
Рефлексія перетворилась в жах,
Стала невиліковною хворобою
І змушує мене прокинутись в сльозах.

Я намагаюся кричати з усіх сил,
Та відчуваю, що німою стала.
Я памʼятала, як колись літала,
Та лиш тепер збагнула, що не маю крил.

Самокопання лиш закопуванням стало
В могилу смутку та поневірянь.
І ніби із середини це пожирало,
Що стало причиною усіх страждань.

Ось знову я блукаю коридором.
Не знаю, чи знайду цей вихід і як скоро.
В думках питання переплітається з журбою:
Чи залишусь я тією, що була до цього?

Анастасія Трощин

У саду серця, де квіти весняні цвітуть,
Мелодія кохання, як ніжний вітер віє.
Летять слова, наче пернаті пташки грації,
В ритмі теплого відчуття, що в серці вирує.

Аромат троянд, найкращих вибраний,
Поцілунки солодкі, наче роса на ранку.
В серці розцвітає любові багрянець,
Мов сонце, яке сяє в справжній чарівності.

Мелодія кохання, ніжна і безмежна,
Лунає в душі, мов чарівна симфонія.
Серце б’ється в такт, танцюючи у веселці,
В саду кохання, де росте вічна гармонія.

Тут слова — це ніжні ноти на папері,
А кохання — це мелодія, що вічно триває.
У саду серця, де любові квіти розцвітають,
Мелодія кохання віддзеркалює в сяйві.
Аліна Тонконожук

Люблю я посмішку твою чарівну
Кохаю сонце золоте
Не знаючи любов
Та сили духу
Мрію знов побачити тебе.
Закоханий я у твої очі
В твоє волосся
Колір губ.
Без тебе жити більше я не можу
Після довгих тих розлук
Мертвий поет