Цінність в людях не завжди любов
Цінність не завжди кохання
Я пам’ятаю сон, чарівної любові
Де було в житті моєм кохання
Я забути не могла тебе
Твої чарівні очі, та волосся
Я пам’ятаю тебе по цей день
Де були ми разом з тобою
Ми були разом цілі дні
Ми були разом місяці
Я не забуду облік твій
Мертвий поет

Мої думки тобою забиті,
І мені вже так набрида
Все згадувати, кричати, ридати…
В мені на нього сил нема.
Та якби побачи мені тебе
Й не відступати більш ніколи…
Я не твій друг з близького кола,
Не однокласник я, ніхто.
Пуста картина в галереї,
Така ж пуста, як й твої почуття до мене.
Хоч не зустрінемось ніколи,
Та спогади ж усі живуть:
Години ті такі яскраві,
Коли ми удвох із тобою
І ліхтарі освітлюють дорогу.
І це мене ніколи не залишить,
Ти в моїй голові живеш.
Уже ти там давно ростеш,
Як квітка темної ночі…
Анна Тер

Я хочу, щоб ви усе забули:
Моє обличчя, мою фігуру,
Мій голос і мою натуру.
Все, що було пов’язано зі мною,
Все, що знали про мене.
Щоб стерлося усе назавжди,
Щоб не знали ви ім’я моє.
Кожен з вас, і ніхто інший.
Усі, хто знали мене в цім світі.
Усі, з ким була й говорила,
Кого забула і розбила,
З ким так й не заговорила.
Забудьте всі моє ім’я, благаю вас…
Анна Тер

Була рослина, горіла.
Вона, наче, не росла.
Століття проходили,
Вона все горіла і росла.

Не тополя, не хмара,
За всі віка не стала.
Вона такою великою,
Страшною.

Вона була мала,
Сонце любна.
Ніхто не міг до неї
Підійти.

Лише заплаканий юнак
Тримав рослину в руках.
Вона майже не горіла,
Не пекла, тільки гріла.

Невже тисячолітня квітка
Була не така гаряча,
Як росплакана душа
Юнака.
Дьоміч Володимир

Більшість людей помиляються,
І ти в їх числі :
Зробивши неправильний вибір,
Йдеш не по тій стороні.
Люди не ті нам трапляються,
Життя зовсім не те.
Часом ми помиляємося,
І все не до того веде.

Хотіла би я всі відповіді знати –
Коли що казати, з ким розмовляти…
Стало би краще моє життя, я й не сумніваюсь.
Але я була б вже не та, людина яку всі знають,
Та й може мене давно не було б.
Бо час не той вибрала,
Чи всім напекло.

Я сама не люблю зануд,
А ще й мені нею стати…
Таке життя не для мене,
Мені це рішати.
Й не треба мені відповідь
На все навкруги,
Ліпше по-своєму буду жити
Й не знати всього на світі.
Анна Тер

Чи зможемо простити ми кацапів й москалів
Які принесли горе й жах у наш родинний дім
Міста і села знищили зробивши з них руїни
Бо фюрер їм сказав що не існує України
Не передати все словами скільки болю і страждань завдали нам шахеди під назвою герань
Ракети щодоби летять калібри і кинджали які повсюди сіють смерть куди б вони не впали
Повітряні тривоги що лунають щогодини
І кожен день із фронту йдуть загиблих домовини
І сльози матерів й жінок за рідними своїми яких забрала ця війна в бою за Україну
Ми не забудем це ніколи будем вічно пам’ятати, і прощення вам виродки ніколи вже не знати
За Бучу, Маріуполь за Ізюм і за Ірпінь ви будете страждати ще сім довгих поколінь
Вам спокою не буде до кінця свого життя
Гори у синім пеклі диявольська орда
Левко

Неперевершена!
Пишу тобі ще раз: неперевершена!
Вуста твої і посмішка
Довершені.

Блакить очей, немов в височині
Таке безмежне і безхмарне небо,
Яке промінчиками сяє навкруги,
Так щирістю повіяло від тебе.

Свій погляд відвести я не зумів,
Хоча не дуже то старався.
Сказати б щось, та наче онімів,
Так я стояв і мовчки милувався.
Рома Є

Зігріває теплом щедре літо
Заступаючи в свої права.
Та нема кому серце зігріти,
Чи сказать якісь добрі слова.

У саду, де навколо так гарно,
Омиває травинки роса,
На душі чогось дуже сумно,
А з очей виступає сльоза.

У руках ти тримаєш каву,
Що бадьорить зазвичай тебе,
Та сьогодні чомусь вона знову
Гіркотою на смак віддає.

Ти сидиш, звівши очі до неба,
Де хмаринки пливуть в далечінь,
Розумієш, що жити треба,
Не зважаючи на свою біль.

І промінчики сонця легенько
Доторкнулись до твого лиця.
Заспокоївшись, скажеш тихенько:
– Буду сильна, дійду до кінця…
Рома Є

За що ж таке життя нещасне
Сидиш, каритаєшся за лінь
І тільки в голові питання
Де твоя гра на тій гітарі?
Читати вже коли почнеш?
Як твоя іноземна?
А хоббі в тебе є?
Тим всім питанням відповідь одна
Батьки
Тільки вони та їх гріхи
За щож мені такі батьки?
Від всіх лиш чуєш
"Не зважай", "звикни", "навчись з цим жити"
Хіба ж таке життям назвати можна?
Якась невдала гра не більше

Живчик

На серці заграла мелодія
Розказує мовою нот,
Як ти увірвалась в життя моє
Змінивши справ коловорот.

Так весело грає в мажорі,
Коли знову бачу тебе.
То сумно заводить в мінорі,
Бо зустріч ця швидко мине…
Рома Є