Ти не мій, долею не призначений мені,
Але в мріях ти завжди близький, навіть в нічні дні.
Руки твої розкуті, губи німі,
Слова твої в тиші, в моє серце линуть.

Поринеш у світ бажань моїх,
Та знаю, це лише сни мої, не твої.
Ти хвиля в морі, що розбиває скелі високі,
А я мрію про спокійні береги.

Мрій про нас не буде втілено ніколи,
Бо ти не мій, і доля не зведе наші шляхи.

Лопатовська Вікторія

В цьому житті ми майстри, ми творці.
Будуємо, лагодимо, нищемо все до кінця знищуємо!
Творці своєї долі які допускають багато помилок але забувають, що кожну помилку можна змінити, можна пробачити і відпустити.
Багато віршів про складне кохання про болючі втрати, але хто в цьому винуватий?
Вчасно можна було зупинитися, вчасно змовчати але ж нам так людям подобається втрачати… Втрачати дім, кохання, тепло.
І дім-це не завжди будівля з цегли зроблена майстрами.
Дім-це та людина, яка приходять раз в житті і коло якої ти відчуваєш себе найбільш щасливою, люблячою, почутою, з великою кількістю турботи де є тільки спокій.
Не всім виходить зберегти цю людину.
Але ми творці-нам під силу! Ми творці свого дому. Свого люблячого дому.

Лопатовська Вікторія

Вночі, коли яскраво світили ліхтарі, він починав читати для неї вірші.
Відкривав цю збірку, окутував її у любові своїй.
Вірші Симоненка, у яких велична любов у кожній з рядків, розказував, як добре бути у любові її.
Теплий осінній вітер ласкаво наголошував їм, що скоро час.
Час прощатись, ми вже на вокзалі.
Час відпустити все, що турбувало, час жити далі, час кохати далі.
Юні роки пробігають швидко і не зупинно, він наголошував їй, щоб не спішила.
Все встигнеш, люба! Все в руках, ще зорі світитимуть довго, показуватимуть тобі шлях.
Кохати будеш завжди, ніколи не потухнуть очі твої.
Зберігай тільки ту надію і вірність у собі.
Повернусь я, люба! Чекай мене, повернусь навесні! Тільки бережи ту любов у собі.

Лопатовська Вікторія

Її руде, сумне волосся лежало на його теплих грудях.
Вона завжди відчувала з ним спокій.
Коли знаходилася коло нього, одразу клонило її в сон.
Спляча красуня лежала на нім.
Кінчики його пальців водилися по її волоссю, закотуючи за мошку вуха.
Ніжними дотиками він оберігав її сон.
Тихо шепотів їй, яка вона є – бажана та кохана, щоб навіть у сні цього не забувала.
Далекий місяць світив тої ночі дуже яскраво, птахи співали для них колискову,
щоб вони розуміли, як це казково.
Лопатовська Вікторія

Чи ти взагалі знаєш щось про почуття,
Чи кохання тобі відоме?
В твоїх грудях – лише пусте каміння,
А з ніжних вуст – холодне повітря виходить.

Чи ти знаєш, як це – коли любити?
Коли тремтить тіло від слова м’якого?
Не чув? Не бачив?
Ті почуття тобі невідомі.

В твоїх легенях – дим, а в моїх – твій подих.
Чи ти колись відчував його?
Думаю, ніколи.

Для тебе все просте і давно знайоме,
Для мене – цей світ, книга, яку читаю охоче,
А ти – в тій книзі болючий абзац,
Який я так пропустити хочу.

Лопатовська Вікторія

Він більше не чує її голосу, її дивного сміху.
Давно вже дивиться в карі очі з надією, що вони замінять її зелені.
Вона є такою зручною для нього, носить хрести на шиї.
Коли він дивиться на неї, то розуміє, що вона та дівчина, про яку говорять в церквах та пишуть в книжках.
Але як би не складалося, все ідеально з нею, він згадує ту, у якої очі зелені.
Вона ніколи не була ідеальною, та й не хотіла нею ставати.
Її не можливо було не покохати.

Лопатовська Вікторія

Гуляючи, блукаючи лабіринтами, він шукає її очі.
Вона сниться тому юнакові вже десятку років.
Сни його мучать, спогади душать, ніяк не знайде покою.
То карі, то голубі, то сірі, але ніяк не може знайти ті зелені,
Ті зелені, які наповнені світлом і любов’ю,
Ті зелені, в яких є тиша і вічний спокій,
Ті зелені, в яких є материнська любов, спокій душі і тепло.
Ночами, коли тихо, він чує, як вона читає своєму котові вірші.
Хотілося б йому тим котом стати, щоб коло неї лежати, муркотіти, тулитися, грітися,
кохати її до нестями і в любові її ніжній купатися.
Лопатовська Вікторія

Вона чекала весну з надією, що його серце потепліє, а в його серці була холодна зима яка більше ніколи нікого не зігріє
Лопатовська Вікторія

Моя мила "С", заслуговує увесь світ.
Проте, чи зможу я це їй надати?
На словах чи діях?
Я сіяю від тільки її присутності в моєму житті.
Проте, не вона.
Для мене, вона була ідеальною.
Для неї ж.. одне наше знакомство – помилка.
Я усе завжди знищував.
Так, і знищив для себе найдорожче.
Вона – особлива.
Із чарівним: характером; манерою; голосом; зовнішністю, усім.
Можна годинами розповідати про те,
яка вона ідеальна.
І заслуговує вона, тільки на когось, такого ж особливого..
Або ж особливу чи особливих.
Проте, точно не на мене.
Ох, люба моя пробач.
Все що сказати хочу я..це прості слова, проте..
А можливо, теж 11 липня 2023 року, не просто ж, дата тепер.
Можливо, тріггер вона тепер.
Та я сподіваюсь що ні.
Оскільки, зайшла ти тоді в чат.
А там прощання від мене.
Прощання.. прощання, перед смерт’ю, моєю.
Проте, смерть моя не настала.
Якби не вони і прощання не було б.
І на день так п’ятий,
Скаже вона тобі.
Повідомить новину таку, що не помер я.
Проте, наше прощання вже назавжди.
Не напишу, люба "С", я тобі.
Не напишеш ти мені.
Звінка? Звінка не буде.
Зустрічи теж.
Наші шляхи кінцево розійшлися.
І давненько, ще із самого початку мали розійтися.
Оскільки все це — суцільна помилка.
Проте, тільки 2 слова, що я хочу щодня тобі,
Тобто, вже вам, незнайома пані сказати..
Це два коротких:
"Дякую." та "Вибач.".

14.02.2024
Осаменко Лолі

Де жито ?, в ранці під росою
Яке зібрав хотіли ми
На запад ?, щирою душою
Сосіду також трохи,ти
Приходь ?, залиш у себе зброю,
Ми ж з Будапешту разом йшли
Нацизм ?,бороли ми з тобою
Згадай ка дещо,як діди
Крим ?, боронили той густою
Що просочилась у трюми
Братньою?, нашой з вами кровью
Флота чорного моря,ти
Звільнити ?, звичкою дурною
Але крилаті, вільні ми!
Руських ?, "поглиннених журбою"
Бо незбагненні тобі сни
Чому? Морфей вже не с тобою,
бо в них до тебе матері
На якій мові ? Під луною
Смерті благатимуть тобі.
За що ? За те що дали бою
За волю заплативши крові ,
Герої ? Вкраденні Москвою
Спокій знайшли у вічном´ сні.
Голобородько Андрій Ігорович