Коли поет помирає…
Його вірші чують всі.
Вони в нашій голові тихо грають .
Грають весело…
Наче б то гитарою на руці.
Чуємо ми,
Чують його рідні.
Не забуде його край!
Коли поет помирає,
Тільки д’явол співа…
Максим Рой

Ти океан,і краплі що на тілі
Вони в’їдаються у тіло ,шкіру кров.
І погляду твого проміння вмілі не вітамін Д3 то є любов
Ти океан..і хвилі накривають..
Та доторки твої лоскочуть знов..
Думаю, що мало людей знають.
Яка вона, взаємна та любов
Ти океан , безкрайній синій простір ..
Відчувається в сплетінні наших мов…
В сплетінні тіл,
Молитиме та простінь…
Та палко так горітиме любов…
Ти океан… та берег не потрібен…
Серця так вільно б’ються без умов…
І я писатиму, не хай не так як Стівен…
Та відчуватимеш, ясну мою любов…
Владислав

Пам’ятаю глиняну хату біля березового лісу. Річка, як довга змія, текла під хатою через ліс та поля. Степ широкий вкритий зеленою травою, як ковдрою. Лелеки на хаті граціозно цокають дзьобами. Небо без краю, але…
SONATA

Я так хочу додому,
в рідний Маріуполь, місто Марії.
Там моє дитинство,
там, де площа спогадами обвита.
Де Драмтеатр і Азовсталь в мріях моїх живуть.

Але тепер моє місто втрачене,
місто моє, втрачено в руїнах,
але не витерто з думок.

Місто знищено,
але пам’ять не згасає
у серці мрій,
куди повертаюсь знову.

Де Маріуполь розцвітає в кожному рядку,
де вулиці вишивають спомини минулого,
де моє дитинство та радість у кожному мазку.

Але час немилосердно біжить вперед,
місто знищено, але спогади лишаються
в рідному місті,
де кожен будинок – свідок.

Так, моє місто втрачене, але в кожній мрії,
де згасле світло,
там завжди тепло.
Моє місто втрачене уже, але в серці вічно живе.
Маріуполь,
ти живеш хоч і втрачений уже.
Софія

У своїх віршах вона розповідає, як вона його кохає,
Та ці думки її вбивали… Чи існує справді те кохання?
Адже… хто знає?
Можливо, це все придумала вона? Але
Він мов те ангельське створіння, заворожував її…
Здається, що це все не насправді, ніби це все сон.
Але серце відчуває те, що слова не передадуть ніколи.
твісті

На березі Дніпра, в тихім весняному вітрі,
Дивлюсь я на воду, наче вічне диво.
У річці той спокій, мов вічне відкриття,
Ллється мова води, ніжна, наче спів.

В березовому гаю таємниче шумить,
Сонячні промені таємниче грають.
Лісова зелень, як мальовничий пірс,
Мріє, співає, у серці тишу зберігає.

Хатинка старовинна, серце стереже віків,
Запашний димок у небо лине ввічність.
Тут серце вогнища, де кожен мріє жити,
Любов до рідного краю гріє, як вогонь.

І ось тут хлопчик сидить, в руках вудка міцна,
Мріє, ловить рибу, у серці світ знаходить.
Він чує спів ріки, ніжний шепіт лісу,
У цьому маленькому світі знаходить свій мир.

І вся краса Дніпра, його берегів, лісу,
Таємнича краса, милосердна любов.
Струмками ллється у його серце вглиб ,
У цьому світі краси, вічного спокою.
Павелко Михайло

Втрачає зима свою вроду,
Струмками стікають сніги…
Полились із річки всі води.
В повітрі початок весни.

Чергуються пори миттєво
І наші роки так летять…
Спливають десятки життєві,
Не в змозі ми їх наздогнать.

Цвірінькає всесвіт ранковий,
Відродження світу зі сну.
Стрічаю знов ранок святковий!
Чергову чекаю весну.

І так вже багато років
У скриньці моєї душі.
Та, все ще милується око
Чарівністю, наче у сні…

Не спиниться захват ніколи,
Допоки у серці весна!
Вирує життя кольорове,
Хай житиме вічно краса.
ND💗
Надія Холод (ND)

У надії сплітається доля наша,
Спадщина минулого, ніжна як роса.
В стежинах часу, де сліди пращурів,
Лежить велика спадщина, як скарб у скрині.

В тернових рукавах минулого вітру,
Сприймована мудрість, велика як зоря.
Спадщина, як таємниця, ховає в собі,
Ті духовні скарби, які в нас прокидають весну.

Крізь вікові пелени, мов весняні лози,
Сплетається сюжет спадщини в книзі нашій.
З покоління в покоління передається звичай,
Щоб серце било в такт історії мудрої.

Спадщина традицій, наче вишиванка,
Виграє мелодію вечірню та весняну.
Та в піснях відлуння минулого голосу,
Спадщина воскресає, як земля під росою.

В храмах, де стоять святі ікони,
Спадщина духовна, як свіча горить.
На запорізьких ланах, в серці кожного степу,
Спадщина козацька, як життєвий квіт.

Спадщина в мові, у словах батьківських,
Мов бистре річкове повітря нашої світлиці.
Сплетаємо спільну тканину віковічності,
Бо спадщина – це наш обрій і наше коріння.

І в книгах світлих , де пером написано,
Спадщина розквітає, ніжна і неповторна.
Спадщина, як гілка весняного верболозу,
Нас веде в майбутнє, несучи світло в очах.

Отже, нехай лине пісня про спадщину нашу,
Про кожен слід, що в нас в серці залишений.
Спадщина, як сонце на високому небі,
Віддзеркалюється в нашому житті, в своїй величі.

Павелко Михайло

У театрі пригасло світло –
Душа блукає серед тіней,
Троянди красиві лежать на м’якому стільці – тільки вони не цікавлять сьогодні її.

Один, два три, і ще приблизно два –
Такти, думки вже зайняли місця,
Не жовтень нині на дворі,
Але у п’єсі усе – про зів’ялі листки.

У театрі пригасло світло,
Акторка принишкла. Під світлом софітів.
Коньячний лікер і троянди – не її атрибути,
Вона проживає ту роль,
Яку зазвичай просто "розігрують" на сцені люди.
16.01.24
22:01

Єлизавета

В тихому вечірньому світі,
Де зірки ткані нашою мрією,
Летить колискова казка, наче пташка,
Щоб у сні привести тебе в країну світанкову.

Там, де місяць співає колискові пісні,
А вітерець шепоче таємничі слова.
Сплячи, ти ввійдеш у світ, як магічний сад,
Де казкові квіти розквітають на твоєму шляху.

Там літають сни, як кольорові метелики,
Летять високо, ковзаючи небесні простори.
А зірки сиплять блискучі іскри,
Оповиваючи твій сон невидимими крилами.

Колискова казка, як вода в річці весняній,
Несе тебе крізь час, наче легкий ланцюжок.
І лунають слова, як мелодія ніжна,
Обіймаючи тебе у своїх невидимих руках.

Засинай, моє сонечко, в теплім світлі мрій,
Де казка розквітає, наче квітка весняна.
І в колисковій казці ти знайдеш своє щастя,
Сплетене з вечірніх зірок і чарівних мрій.

Павелко Михайло