Бачу себе, і берег, й річку,
Стою з лозиною в руці,
Гуси поскубують травичку...
Прийшло дитинство увісні.

Нераз у снах я там ходила,
Мала й доросла, як було,
Доля б на мить те все вернула,
Хоч раз в село щоб занесло.

Чи на деньок, чи на годину,
Пройтись селом,
батьків двором,
В думках і снах туди я лину,
Все йду по берегу піском.

...Ідуть босоніж ноженята,
Табун гусей жену пасти,
Гусак веде, біжать гусята,
Підгоню різкою з верби.

Менше гуся у рученятах,
Що не встигає за гуртом,
Подерті ноги, коле в п'яти,
Іду услід за табуном.

Гуси на річку зирять, хитрі,
З криком зриваються, летять,
Малі гусята дуже спритні,
Бігом у воду всі біжать.

Спішу за ними, переймаю,
Табун подалі все пливе,
Їх кличу з берега, ридаю,
Знаю, що дома мене жде.

Гуси поплили, я заснула,
Сівши в травичці росяній...
Мале дитя --- це я збагнула,
Але не мама й батько мій.

02.03.2023.

З веселими --- весела,
сум зникає,
Сумую із сумними і сама,
Коротка мить ---
і радість йде, тікає,
І знову в сітях суму-павука.

Всевишній хоче,
щоби я раділа
Прийдешнім дням,
без всякої журби,
Зарання я з-за неї посивіла,
В обнімку з радістю
воліла би іти.

Щоби всміхались
сонцю мої очі,
Із сивини
щоб вітер косу плів,
Щоб в світлі дні
і темні усі ночі
Сум зазирнути
більше не посмів.

Зболілу душу
радість обігріє,
І чорних хмар
не прижене гроза,
Із мрій --- єдина,
це остання мрія,
Буде останньою,
надіюся, сльоза.

19.01.2024.

Прийде весна, а потім літо,
Пізніше осінь і зима,
Цього всього ніде не діти,
Та все ж когось, чогось нема.

Немає, більше вже не буде,
Долі іронія така,
Пам'ять нікого не забуде,
Нічого теж, вона тривка.

Всяких подій було немало,
В них жменьки радощів, проблем,
І були сльози та не стало,
Їх слід солоний час не стер.

Ну а що далі --- він покаже,
Що має бути --- не мине,
Проблем знов вузлики нав'яже,
Трохи байдужості сипне.

02.03.2023.

Були б в мене крила ---
в село полетіла,
Туди, де дитинство пройшло,
Де юність настала,
в батьків де зростала,
Усе так давно відійшло.

Пройдусь берегами,
посиджу на обриві,
Де мріялось та не збулось,
Стежками дитинства,
що й досі ще милі,
У пам'ять вінком все сплелось.

Піду по дорозі до рідної хати,
Ні мальв, ні бузку --- пустота,
Й хатину тепер не впізнати,
Стоїть, як сумна сирота.

Так боляче серцю,
провину я маю,
Прости нас, хатина, прости!
За зраду-розлуку
себе лиш картаю,
Спалила власноруч мости.

11.09.2022.

Іду по дорозі селом,
Споглядаю усю красу-мить,
Попереду бачу коня з візком,
Він біжить, візок тарахтить.

У візку старий їздови'й,
У зубах цигарка димить,
Привітався-кивнув. Хто такий?
Задумалася на мить.

Іду далі, хати по боках,
І дерева кругом, і кущі,
Тут люди живуть у роках,
Зовсім мало де молоді.

А колись була тьма людей,
Щодня чувся дитячий сміх,
Голоси і корів, і коней,
Було краще, жалітися гріх.

Дорога далі селом веде,
Десь поряд пес скавулить,
Хтось воду з криниці бере,
Чутно корба іржава рипить.

Майже тихе й безлюдне село,
Десь гавкне собака, чи два,
Вже не те, що колись було,
Немає вже того села.

11.09.2022.