Не люблю слово бісить,
Але, на жаль, такі зараз часи.
Багато різної інформації доходить
І мало в ній желанної краси.

Не люблю слово бісить,
Бо чутно тут зв’язок з страшним лукавим.
Але як же ще сказати про нанасить в світі,
Коли світ став як ніколи весь кривавий.

Не люблю слово бісить,
Але честь у людях поступово утікає.
На заміну їй приходять лють, ненависть,
Бридкі слова і все це душу обпікає.

Просто прикро бачити це все.
В твоїх дитячих мріях були квіти і милі літачки,
А тут лиш муки розривають нещасне серце
І все це бачать зовсім безтурботні малючки…

Може це світ нас так холодним душем обливає,
Але замість води на нас Бог криваво рясно дзюрить.
Хто зна, може так він на нас злобу свою зливає,
Та все одно не покидає відчуття, що мене це так само люто бісить…

Можна лити сльози, можна рвати на собі волосся,
Можна матюкати та лаяти все навкруги –
Вже зараз люди і самі готові у свої руки брати батоги.
Але чесно – і це мене бісить до глибини душі.

Хтось взагалі на все забив довкола.
Кричить: "Я – реаліст, мені все і так тут зрозуміло",
Але ж у світі все не так то просто.
І до пори до часу ти бездіянний, але колись і до тебе демони постукають в ворота.

Я поважаю всіх, кому ще не байдужий цей огидний світ.
Ладні вони ніколи не лягати,
Усім довкола як можливо помагати.
Я вірю, що саме на них тримається цей мерзенний наш прогнивший вже всесвіт.

Я просто злюсь, душу в тілі розриває.
Не буду я себе кудись тут визначати,
Просто скажу, що мені воно тут зовсім не байдуже.
І хоч я не злий, але мене це люто бісить.

Може я фанатик, може перечитав фантастичних я книжок,
Але якщо не всіх, то хоча б когось
Справедливість ладна покарати
І забрати якраз недостающий той боржок…
Давид Клименко

Мій татко воїн-захисник
у тебе вірим , що ти зможеш,
нас захистити зберегти
а орків всіх у землю вложиш.

Мій татко воїн захисник
солдат ну а для мене любий тато,
в тилу тебе не підведем
для фронту ми донатим.

Мій татко любий дорогий
в бою будь обережним,
а ми будемо рости, міцніть
в країні незалежній.

Мій татко-любий повернись
Та принеси нам перемогу,
я виглядатиму тебе
вдивляючись в запилену дорогу.

І прийде день настане час
коли я обійму татуся,
а у дворі зустріне нас
усміхнена матуся!
Галькевич Любов Василівна

Тяжкая година в моїй Україні…
Глибокими ранами вкрита земля…
Ми встали на захист, ми знову єдині!
Вона в нас єдина, вона в нас одна.

Відкрилися очі на добрих сусідів,
Побачили ми, що сусіди – вовки,
Тепер розумієм, хто нас ненавидів,
Та цих злодіїв не злякалися ми.

Ми знаємо те, що ми сильнії духом
Ми віримо щиро військам ЗСУ,
Що сходяться в герці у русі єдинім,
Й Перемогу отримають ще не одну.
Юрченко Ангелина

У вишиванці таємниця і дух краю,
На тканині часу сплетені слова й літа.
Кольори, як перлини весняної роси,
Вишивають пісню – світлу, ніжну, мудру.

Червона як калина в долонях матері,
Співає про кохання, щедрість і відданість.
І в синьому віддзеркалюється небесна висота,
Там, де мрії наші, як птахи, вільно летять.

Жовта, як поле золоте , восени,
Шепоче про труд і про тепло рідної землі.
Зелена в гіллях, наче свіжа трава,
Означає життя, щедрість, непохитність.

Вишиванка – це мова, без слів висловлена,
Мудрість прадідів і ніжність матері.
У витках вишивки танцює соловей,
Поетично лине пісня, що барвами грає.

На грудях наших вишиванка, як прапор,
Символ єднання, гідності і гордості.
В пісні про вишиванку, в кожному стібку,
Лунає серце України – вічної, вільної , світлої.

Павелко Михайло

Україна, матінко моя велика,
Ти, як сонце на небі висока.
Твої простори, неначе море широке,
Славляться від Карпат до Чорного моря, велике.

Віддзеркаленні в твоїй історії періоди,
Мов писанки на святковій українській хаті.
Ти, наче Фінікія, розквітаєш в давні часи,
Колись своїми землями простягалася вдалину .

Та йшли випробування, часи трагічні й тяжкі,
Із давніх часів звучали війни страшні.
Монгольські завойовники твої поля палали,
Та душа народу від болю не здавалась .

О, героїчні відступи на Переяславській раді,
Де козацька воля не зламалася , не здавалася.
І вже потім, від Києва до Галичини,
Ти шукала своє обличчя, свою долину.

Та й нарешті, незалежність заслужена,
Прагнення до волі твоєї були сповнені.
Але й тут не знайшла ти спокою повного,
Бо із російською агресією зустрінулась в бою.

Але дивися, Україно, ти не одна,
Твої сини й дочки стоять в боротьбі мужньо.
Твоя земля, наче макове поле в цвіту,
Сповнена силою, вірою, красою, добром і втіхою.

І в добрі, і в лихі часи, ти не здаєшся,
Бо в тобі живе велика нація, що не забудеться.
Україно, світло у віках ти для нас,
Твої сини й дочки завжди будуть твоїми гаслами.

Отже, сенс українського народу великий і світлий,
Він у любові до тебе, матінко мила, безмірний.
І хай лунають пісні про твою славу,
Україно, ми завжди будемо твоїми синами й дочками у віках!
Павелко Михайло

Я покохав її не за красоту і тіло
Я покохав за її душу, сміх її мінливий, за розмови цілу ніч,за голос її милий.
Ми говорили про щось що і самі не розуміли…

Я чув як вона плаче, сміється, злиться
Я любив почути фразу від неї «я таке щас розкажу» і ухмилиться
Хоч у мене не було часу даже годинки
Я находив для неї одну хвилинку
Щоб почути її радість, тендітність і милість
Donatok13

Де допілась та дівчинка, яка була наче світ?
Що сміялась, веселилась, чия енергія наповнювала інших ?
Що з нею стало?
Вона була наче вихор, завжди кудись неслась.
Ніколи не сходила посмішка з обличчя.
Зараз це тільки маска, що приховує пустоту в середині… пустоту в серці.
Душа не співає, серце не б’ється в шаленому темпі.
Вона вже не та.
В очах тепер не вогні відблискуюсь, а сльози.
Посмішка – то крик душі.
Той сміх вже не справжній.
Ніч більше не дарує сводобу, а тільки біль.
День – не початок нових пригод, а театр, в якому вона вправний актор.
Мадам Чайкіна

Любов ..
А любов буває різна, вона може дарувати спокій, щастя, дарувати почуття піднесеності, ти піднімаєшся вище за небо, той самий блиск в очах, вона запускає кров у жилах.
А потім вбиває тебе.
Ти ллєш гіркі сльози, розбиваєшся з величезної висоти об землю, твої очі більше не сяють. Вони гаснуть наче зорі на світанку . Кров більше не вирує у жилах наче шалений вулкан, вона стигне.
Твої крила зламані. В один момент ти наче та лілія – цвітеш, сяєш яскравіше всіх зірок, твоя посмішка осяює всіх.
В іншій сльози як туман, заполонять твої очі густою завісою. Ти немов ластівка якій відірвали крила.
День змінює ніч. Зима на весну. Ти більше не плачеш темними холодними ночами. Твоя подушка суха, так само як і любов до людини, яка здавалася тобі цілим всесвітом. Твоя посмішка знову осяює день

Мадам Чайкіна

І знов все як уві сні страшному…
Прокидатися від паніки рідних,
Бігти від звуку ракет…
А потім сидячи у холодному підвалі, рахувати звуки ракет.

Чому я не можу жити спокійно,
В Україні цій рідній,своїй.
І знов чути вибух…
І знов сидячі у підвалі,молюся за здоров’я наших бійців.
Анастасія Заніна

хотів щоб інші були раді та щасливі, робив я все старався дати усмішку усім, добротою я ділився, тільки попроси
забув про себе я, пізно було щось робити згорить моя душа і доброта перетворюючись в попіл, ніхто цього й не помітив думав я…
Nekof