Все добре до одного дня. Бо ми знаємо, що у нас війна. Ракети, зльоти, падіння і ось вже немає тремтіння. Хіба може життя бути наскільки гірким, може під час війни. Ти все дужче намагаєшся знати, що нас не подолати. Але кожного дня тебе по трохи б’є життя. Зламані будинки, міста і серця та цьому всьому немає кінця. Корупція, СМІ, президент і ось 2 роки, а війна ще йде. Туш тече і тато вдягає форму, і ось вже війна і в нашому домі. Хіба можна так, люди, спиніть це,будь ласочка, всюди.
Rainbow

Все одно хочу померти.
Ночі не рятують вже мене.
Покличте смерть, до мене завтра,
Розкажу йому про біль та все.

Якщо він скаже: "Це пройде"
Візьму ножа, та вб’ю себе.
Ви б знали скільки я це чую,
Вже кров’ю налилися вуха.

Мені так гидко в світі жити.
Тяжко та боляче любити.
Змалечку не знаю де знайду,
Місце спокійне, наче з сну.

І сни такі мої жахливі.
Не ляжу до світу, бо мрію,
Про смерть скорішу вже свою,
Чому ж не затягнула я свою петлю?

І навіть якщо я злечу,
Побачу світ і спокійну землю
Все одно відчувати буду,
Біль та відчай на живу.

І я просила допомоги,
Кричала, плакала від змоги,
Що зможу побороти це,
Що зможу віднайти себе.

І зараз мені всього шістнадцять,
І як і всі не хочу двадцять.
Я знаю, що доживу до вісімнадцять,
Але не точно що до двадцять.

Не говори, що в світі не одна.
В журбі та болі тільки я.
Ми всі в трагедії живемо,
Не в змозі вберегти навіть небо.
Арія

храм.

– я думала, що близькі люди, які були з дитинства, залишаться завжди моїм захистом. я брала з них приклад. ставала сильною. карала себе за сльози. говорила собі – тряпка. вбивала себе, щоб бути ще сильнішою. я нікого не підпускала до своїх думок. до себе. брала звички. вони для мене були символом того, що можна бути справедливим, чесним, сильним, хоробрим. але мить. вони розчинилися. один момент, який вирішив все.
розуміння.
я була потрібна до певного моменту, а потім я стала вже не така цікава в їхньому житті. в трьох словах – я в тільті.

мій храм зруйнували. не ваш, а мій.

– я бачу всі наші місця,
я чую в подумках вже голоса.
мене вбиває навкруги все те, що я вважала щастям.
мій храм живий кричу собі,
але він вбитий немов птах.
він вбитий.
лишились тільки но руїни,
які я клею кожен день.
та з мрією лягаю спати.
я бачу в царствії Морфея тей самий храм.
він не змінився,
він ще стоїть.
в ту мить мій сон впадає в реальність.
і прокидатися вже немає сенсу.
але відкрий я очі хоч на мить,
я розумію.
він зруйнований.
я відбудую його колись.
він буде вже не як старий.
але я знатиму одне.
що залишилось від старого те,
що щастям прозвала я.
Miramista

Чому плететься чудернацько нить буття ?
Чому його уроки неминуче
Лягають візерунками життя
У серці залишаючись больче?

Та біль – не біль, і сметь – не смерть
Лиш мозок
Окутує, оманює, зове
Дорогою таких смішних помилок
Наосліп всіх людей кудись веде

Туди де кожен свій проходить шлях
Де кожен усвідомлює потребу
Творити, вірити, любити і прощать
А Не заповнювати лиш життя "анкету"

Та все мине.
Усе завжди минає
Залишься лиш істини просвіт
Коли всітанок промінь простягає
І візерунок більше не болить
Sens

Скоро все стихне, як вітер стихає.
Льодом покритий старесенький зал,
У ньому немає тепла в середині,
Давненько не ловить мобільний сигнал.

Прикинуті двері важкенним залізом,
Дах весь в осколках, зруйнований вщент.
Дивом виставу в цей день відмінили,
Не вийшов на сцену старий деригент.

Наступного ранку, звучала тривога,
Летіли снаряди, по мирним хатам.
Влетіли ракети в будинок культури,
А поруч… розбили старесенький храм.

Тепер в цьому селищі тихо і страшно,
Зрідка де можна зустріти людей,
На вулицях ніби потрапив у хащі.
Фінальну виставу, ніхто не зіграв…
Ярослав Курявий

Ми – Українці !

Ой не туди , прийшли ви воювати.
Не в тих , забрати землю вирішили ви.
Ми чубимося навіть із братами,
А з ворогами і напоготів.

І подолати нас не варто сподіватись.
В нас є ХРЕБЕТ і вам нас не зламати.
Ми як один прокинулись від сну
Ми нищим ворога, винищуєм орду

Ми вільні , ми єдині , ми багаті .
Хтось молиться, хтось пише , хтось донатить.
І наші воїни , як янголи небесні ,
Боронять землю , вірою і в честі .

Нема вам місця на землі святій .
Ви погань , "мєрзость", ви застійний гній.
Ви все , що є поганого на світі ,
Й не тільки ви , але і ваші діти.

Ми прийдемо до вас , як сірка та із неба.
Вам не залякувать , боятися вам треба.
Ви неспроможні мислити критично,
На віру все сприймать , доволі смішно.

Ваші "пророки"-то суцільне дно ,
Відходи від життя – лайно.
І ваша доля , те лайно вживати –
Жувать , присмоктуавть , ковтати,

Робити вигляд , що їсте зефір
І що вам солодко у роті , як від меду,
А правда в тім , що ви їсте лайно ,
Із присмаками путінської рвоти.

Нам все одно , хто із мечем прийшов.
Кого вбивати , нам нема різниці.
Нема різниці хто приніс ярмо.
Ми – вільна нація ! Ми – Українці !
28.01.2024 р.

Лях Сергій

Ось сонечько сяє
Над дніпром моїм
Таке яскраве
Як очі мої

Не можу забути
Красу літню
Яка приходе
Та й уходе швидко

Я питаю,
"Ну й куди ти уходиш?"
"Навіщо тобі?"
"Залишайся та й мені світи!"

"То й ухожу, робота така"
"Не можу сіяти, завжди я"
"Мені ще треба іншим світить"
"Бувай мій друже! Наступним літом прийду"

Ось так й уходе, щастечко моє
Залишаюсь на однині, з сірим обличчям
"Хочу ще літа!" – кричав я
Але не приходе, зірка моя.
Беклемеш Святослав Олександрович

Моя Україна

Тече вогонь землею вільних.
Холодний попіл на чолі.
В очах застигли біль і смуток,
А в серці , віра у найкращі дні.

Ми живемо лиш раз на світі.
Все що ми сіємо в ці дні ,
Дає нам змогу жити далі,
А їм лиш сором – пекла тінь.

Тінь що нависла над народом ,
Який підступно уночі,
Забрати вирішив в нас волю,
Та помилилися вони.

Тут міць , відвага, сила й слава.
Тут честь козацька і для ворогів ,
Немає місця на землі героїв,
Нема прощення й милості до них.

Згуртуймось браття і до бою !
Ми впевнені в досягненні мети.
Ми здобуваєм Перемогу
Для наших доньок і синів.

Лях Сергій

Лише наші зорі, було наше літо.
І ми воркували під місячним світлом.
Так пахла черемха, листками шептала,
А ми: в ейфорії, в обіймах кружляли.

Було наше свято, кохання зустріли,
Коли цвіли ниви, поля золотіли.
Ми з вітром здіймались, гуляли по хмарах,
Любов розсипала усі свої чари.

Лише наше літо, з птахами літали.
Заграва над лісом…тебе визирала.
Рахую хвилинки, на серці “щеминки”,
З’єднала нас доля, як дві половинки.

Прийшла наша осінь, жнива дарувала,
І стало вже троє, я мамою стала!
Таке людське щастя, нас не обділили,
Фортуна крильми, як навісом накрила!

Так пахла черемха… було наше літо.
А діти – то квіти, без них, як прожити?
І сумно, і радісно… мить промайнула.
Дивлюсь на заграву…
блаженство відчула.
ND💗
Надія Холод (ND)

Думи

Невеселі думи кобзаря-
Журба, бентега , смуток , біль .
Чим диха рідная земля
Останні кілька поколінь .

Нас убивали , але всіх не вбили .
Нас катували у вогні .
Холодним попелом нас вкрили ,
Тому й не весело мені .

Нас гартували , як ту зброю ,
Щоб рідну землю боронить .
Нас нагострили , наче лезо ,
Добро від злого відділить .

Щоб відокремити чужого .
НавІки, навікИ забуть ,
Що він існує десь за рогом .
І ось настала наша мить .

Мить – наче сонце, наче повінь
Наповнює весь світ .
Кипить у серці , у душі горить ,
В очах виблискує жагою .

До перемоги браття , в стрій !
Зупинено цей клятий рій ,
Цю погань що ордою зветься .
Захистимо наш рідний дім !

Ми випили багато горя ,
Ми ріки пролили крові .
У нас війна за нашу волю ,
Тому й невесело мені.

Невесело тримати зброю ,
Втрачати сильних козаків .
Та наше сонце вже на сході .
Вже видно промінь , то ж ходім.

Лях Сергій