Це не круто, і навіть не весело
Це сумно, пусто й бридко
Бридко від себе, від розуміння, що совісність одібрало
Я торкаюсь до себе заради них і мені стає липко

Мені хочеться плакати, але я не можу
Я маю радіти, але я не хочу
Він нагадує мені гидкого й старого вельможу
А я перед ним ніяково й наївно белькочу

Це не його провина
Тут винувата лише я
Це в його голівці гуляє хуртовина
А дурна, бо подумала й погодилась я

Краще б не була «розумна»,
Краще б народилась дурна
Краще б не була «покірна»,
Краще б родилась дурна

Називає «вульгарна»
Зове на променад, бо ж така «невимовно прекрасна»
Совісті в нього крихта мізерна
Я ж зовсім дитя, а не його милосердна

01.08.2023
Стася Стерпна

Пишу я серцем ці рядки,
Хоча далеко, я від Вас.
Я вдячна Богу – в мене є батьки,
Як хочеться спинити час.

Рідну дорогу знаю та стежки,
Шукала захист там я від образ.
Торкнутись хочу Вашої руки,
Але так рідко випадає час.

Я чую – вам виспівують пташки,
І вже лягла на коси сивина,
Давно життя написані книжки,
Але в дітей на серці є вина.

Минають дні, летять кудись роки.
Життя дали, життя заради нас.
"Живіть! Благаю вас, мої батьки!"
Прошу у неба зупинити час.

Ірина Сонце

Я сліпну, та Ви не плачте, квіти,
Росою ранньою вмиваються ще трави.
Не дми, та не шуми мій друже вітер,
На тебе ж бо не маю я управи.

Не лийтесь, сльози, Ви на смак солоні,
Не гнівайся, не хмурся, синє небо.
В хворобі цій давно я вже в полоні.
Я розумію: жити мені треба.

Ви не ховайтеся від мене, ясні зорі,
Яскраве сонце, не лишай мене тепла,
Одній так важко бути мені в горі,
Як тому човну в морі без весла…

Дерева простягають свої віти,
Хоча я відчуваю біль, знемогу,
Будь милосердний, прошу тебе, світе,
Яви мені свою ти допомогу…

Від тебе хочу, подружко, поради,
А від людей не хочу співчуття.
Боюся дуже я людської зради,
Я стільки бачила її вже за життя.

Ірина Сонце

Сьогодні мої сльози хай виллються у слова,
Можливо, біль душевний зможуть вгамувати,
Ком у горлі дихання моє перекрива,
Бо втратила назавжди свого тата…
Безжально смуток тіло розрива.
Бальзамом нестає для мене тиша.
Сивість волосся швидко покрива
"Татусю, таточку" чому мене залишив?
Вже невідчую теплоти з долонь,
Твоєї ніжності мені бракує.
Дивлюсь, як у лампаці догора вогонь.
Від горя ліків на жаль не існує.
Ніколи не почую вже ж поради,
Які як знахідка були в житті.
Ти жити вчив завжди лиш нас по правді,
Всі знали руки твої золоті.
Я вимолю, за тебе, всі гріхи.
Дорогу творами я прокладу, віршами,
У Бога у рай двері попрошу відкрить
Про Тебе пам’ять буде вічно з нами!

Ірина Сонце

Знаєш, я не хочу жити вічно,
Хочу я згорати, десь як зірка,
Хочу жити десь далеко, вільно,
Та щоб життя немов висока гірка.

Я не буду жити вічно, знай,
Буду жити десь під скронями.
В колекції фрагментів, знай,
Я досі буду грітися долонями.

Горю, живу, палаю, не згасаю,
Завжди щось нове собі шукаю,
Проте колись я точно згасну.
Змінюю собі я долю власну.

Лиш в один момент я згасну,
І лишу після себе лиш папери,
Спогад в голові твоїй, засну,
І скінчаться непідвладні мені ери

Лікіанна

Я кохаю тебе? Та ніколи.
Я ненавиджу тебе, завжди.
Ти думаєш сумую? Відколи?
Хоча брехатиму тоді, зажди.

Лише подивлююсь на тебе,
Інколи, не думай, що завжди.
Не занурююсь я знову в себе…
Смішно, правда? Ти скажи.

Лише скажи, де ти і з ким?
Не важливо, просто цікаво.
Прошу, не будь таким злим,
Знову скажи, як все дістало.

Знаєш, не треба мільйони слів,
Хочеш, обійму? Тільки скажи.
Знаєш, знову втамую твій гнів,
Бо… Я кохатиму тебе, завжди.

Лікіанна

І всі не ті, і все не те,
І всеодно мені на інше.
І шукаю своє де не де,
І все таке доволі різне.

Та байдуже мені на все,
Я хочу подумки до тебе.
Хоч і минулого немає вже,
Я хочу потайки до тебе.

Ти зустрінь мене вночі, пізніше,
Десь до краю небосхилу ближче.
Я чекатиму тебе завжди, вірніше,
Ніж святині десь доволі вище.

І байдуже мені на все,
Хоч і не буде вже тебе.
І волосся вітер моє вʼє,
На краю, я чекатиму тебе

Лікіанна

Коли я вилікую душу ?
Ці рани серця так болять.
І скільки ще терпіти мушу,
думки, що розум тяготять ?
Буває так мені погано,
що я здається помираю.
І якщо можна порівняти,
який я відчуваю біль.
Це схоже на відкриту рану,
яку оточує лиш сіль.

Анна Канюка

Мы все проходим разное-
плохое и прекрасное.
Мы все проходим путь,
что люди жизнью звут.
Но главное, как правило,
проходит все всегда.
И боль наша немалая,
и горечь, и беда.
Анна Канюка

Моє призначення – писати .
Я відчуває , це моє .
Я вмію лиш одне – складати
тоді, коли так душу рве !
Я виливаю всі бажання ,
усе, що так гнітить мене.
І ті важкі переживання,
і сльози вилиті за все .
І після кожного страждання
я повертаюсь до блокнота,
щоб написати новий твір.
І знову вилити в роботі,
такий гіркий і лютий біль.
Анна Канюка