Якщо я таки зізнаюсь
І ти мене таки простиш
То тепло, і, соромлячись, всміхаюсь
Образу в серці на мене вмостиш

А як не вибачиш? Не зрозумієш?
Якщо все піде не так?
То вмру я, мабуть, що вже вдієш
У сльозах, зі зрадою в очах, отак

Білим квітом, пахнучи, палаючи, засну
Засну навік, насмерть, сама
А ти не пошкодуєш цю мою весну
Не пошкодуєш, бо в тобі того, мабуть, нема

А ти все злитимешся, не ховаючи образу
Бо ти не вмієш, не навчилась
Шкода мені тебе стало одразу
Ще до знайомства нашого бриніла
Сльоза в моїх очах

Бо так шкода, бо так шкода!
Бо ти мала, дурна, нікчемна!
А як ти таки вбʼєшся, молода?
То що тоді, скажи, чумна?

26.04.2023
Стася Стерпна

годинник стрілку хоч і поверне,назад вперед ,хоч навкруги
та тих часів він не поверне,тих,за якими так сумуєш ти.

і скільки не дивись на фото – ти не повернешся туди,
це пройшло,і це вже спогад, тепер вже ми – це не вони.

бо час летить,що й оком кліпнеш і пройдуть дні або роки,
цінуй всі миті,що не для фото,а може й так – цінуй усі.

бо життя наше це суцільнії тривоги,і сум,і радість,та і інше все..

Carpe diem,мій любий друже,цінуй усе..усе..усе..
sonnayaluna

Я небезпечна, обережно!
Ти граєшся з самим вогнем.
Ти славний хлоп – беззаперечно,
Оману стягуєш кільцем…

Твій лист читаю – відписався.
Тримав інтригу пару днів.
Ох, сексі-мачо, постарався,
Слова написані зі снів…

Та, я забула вже про тебе.
Пропав, глобально, інтерес.
Бо відвернув мене від себе.
Як тінь на сонці: зникнув, щез…

Перестарався, що ж буває.
Дав збій твій навчений пікап.
Наївною лиш виглядаю,
Гут-бай, малюк, чекає трап.

Я полетіла, світ чудесний!..
Я знаю основний секрет.
Так, особливо-небезпечна!
Мій колір смуги – фіолет!😎
ND💗
Надія Холод (ND)

Посивіла тополя
Але листя не впало
Листя – це її зброя
Їх до купи зібрала
Оборони навчити
У найтяжчу годину
І себе захистити
І свій дім – Україну
Ллється кров тополина
Від фугаса – снаряда
Б’ється думка-журбина
Звідкіля війна – зрада
То рашисти напали
Оте зрадливе племя
І листочки падали
Від поранень на землю
Їх тополя збирала
Лікувала, як треба
З ними знов захищала
Свою землю та небо!
Tana

На асфальті від дощу калюжа
і сімейне фото в ній пливе
Обгоріле, чорне, посивіле
Це від страху що пережило
Вчора ще було родинне, світле, тепле
і висіло у дитячій, на стіні
А сьогодні просто спопеліло
Ніби вітром все живе знесло
Серед ночі поки мирно Люди спали
Горе тоннами ракети принесли
Вибухало полум’я вулканом
І стирало все живе з лиця…
Щодо ж чиниш ти страшна потворо?
І навіщо цілиш у людей
Спопеляєш щастя та турботу
сієш горе й проливаєш кров?…
Залишилось згарище і фото
як страшне згадання про “братів” псевдотурботу
і про те що тут колись жила любов.
Людмила Горобець

Україна, далека країна,
Між морем й горами, розквітла дивна.
Візьми мене і в ніч безконечну занеси,
Де краплями дощу зростають пшениці.

Україна, зелена карта на карті,
Де весняні дощі ллються без карти.
В степу широкому розливаються звуки,
Лицарів минулого ще втішають душу.

Рідна матінко, ти для мене усе,
Твій злет і падіння – це витвори мистецтва.
У словах і малюнках твоя невмирущість,
У тобі сховані всі мої красиві таємниці.

Україна, ти – моє неповторне привидіння,
Мелодія, що звучить у моїх спогадів зимою.
Творчість, краса, любов – все це ти одна,
Матерія, що відлита у зоряну академію.
Марина

Ще вчора вона могла відчувала біль,
Та, відсьогодні в очах її тільки біла тінь,
Яка руйнує все живе та навіть більше,
Там можна глянути страху в обличчя,
Розповісти про плани на майбутнє,
Та відчути знову те саме минуле,
Яке руйнувало всі її іскри в очах,
Які невдовзі все більше згасали,
Пояснення оточуючим – несумісні слова,
Незрозумілі для них почуття,
Осудження від рідних – це їх прямота,
Наче так краще буде для мого життя,
Ця сторінка не мала ніякого кінця,
До того моменту поки, не відкрили очі,
Після зради її душі тієї ночі.
Діана