Ще вчора вона могла відчувала біль,
Та, відсьогодні в очах її тільки біла тінь,
Яка руйнує все живе та навіть більше,
Там можна глянути страху в обличчя,
Розповісти про плани на майбутнє,
Та відчути знову те саме минуле,
Яке руйнувало всі її іскри в очах,
Які невдовзі все більше згасали,
Пояснення оточуючим – несумісні слова,
Незрозумілі для них почуття,
Осудження від рідних – це їх прямота,
Наче так краще буде для мого життя,
Ця сторінка не мала ніякого кінця,
До того моменту поки, не відкрили очі,
Після зради її душі тієї ночі.
Діана

А що зробила ти сьогодні?
Що інших судиш у пітьмі
І хто тобі таке дав право дивне
Якщо сама ти сидиш в багні
Якщо сама ти збайдужіла
І іншим сиплеш в рану сіль
Ти є людина ти істота,
яку щодень читає Бог
Ти украдеш, образиш, знищиш
Відповідати будеш знай
Та не сьогодні завтра в рік погожий
Тоді уже ти милосердя не шукай
Не буде прощення ні розуміння,
тому хто сіяв розбрат і печаль
Тому ти перед тим як десь бруднити
подумай двічі, тричі перевір
чи твої дії наміри, чи плани
Не принесуть комусь печаль.
Бо дуже легко зплюндрувать людину,
Розбити серця дорогоцінний грааль .
Людмила Горобець

Плачу літерами , розділовими знаками ,
Сліди від укусів скаженими собаками .
Малюю біль яскравими фарбами ,
Над головою небо з сірими хмарами .

Сюрреалістична картина буття ,
В повітрі міняють « акробати » взуття .
Кривди заливають горілкою ,
Чужий лід іменують теплою грілкою .

Мереживні вікінги , ті , що вміють трохи писати ,
Як до діла , сховався в кущі срати .

Плачу молитвами , нічними страхами .
Рани в душі нанесені ржавими цвяхами .
Автожиття пробіг зробило звивистими шляхАми .
Навіщо сипати бісером перед її « знавцями » ?

Фізіономія тане , не наче воскова свічка .
Чергову усміхнену маску надягаю на обличчя .
Те , що в середині прикрите тином ,
Неможливо перекрутити навіть млином .
Які випробування не принесла би доля ,
Неможливо поставити на коліна волю .

30 . 01 . 2024 року
Ксения Щуцкая
Ксенія Щуцька

Людоньки, ох люди, як же важко жити!
Встрелили синочка люті вороги.
Довго нас навчали росію любити,
Хай тепер не буде тут їхньої ноги!
Милий мій синочок, це я – твоя мати,
Бач, як гірко плачу, то хоч одзовись.
Як же тебе можу в землю я ховати?
Навкруг мене люди кажуть лиш: «Кріпись!»
Як моє серденько в землю я зарию?
І нащо пішов, син, ти на ту війну?
Я мовчать не можу, вовком я завию,
Як побачу знову синову труну…
Він казав: «Матусю, хто ще окрім мене
Буде захищати весь наш рідний край?»
А тепер ось люди, горечко, ой ле-ле!
Полетів синочок аж за небокрай.
Боженько, тих гадів треба покарати,
Інші щоб синочки поряд не лягли.
Щоб не побивалась над синочком мати,
Щоб спокійно люди жити тут могли.

Стас

ночное небо , где сияет лунный свет
чуть ниже я вижу , как мерцают звёзды
и в то время , как у звёзд есть пусть свой
я жду , когда просто стану взрослым.
sonnayaluna

Старому художнику завжди достатньо натхнення.

Він малює удень і вночі,

Він неначе лікує рани свої душевні,

Тримаючи пензель в тримтячій руці.

Він знову і знову малює її,

Зображуючи у всіх можливих позах.

Вона назавжди в’їлась у пам’ять цього чолов’яги – стрункою й красивою, молодою.

Він вже давно не заливає ці спогади міцним алкоголем, не задимлює їх, вдихаючи тютюновий дим.

Сьогодні він був у лікарні

І там йому сказали, що незабаром цей художник стане сліпим.
Дмитрик

Це не круто, і навіть не весело
Це сумно, пусто й бридко
Бридко від себе, від розуміння, що совісність одібрало
Я торкаюсь до себе заради них і мені стає липко

Мені хочеться плакати, але я не можу
Я маю радіти, але я не хочу
Він нагадує мені гидкого й старого вельможу
А я перед ним ніяково й наївно белькочу

Це не його провина
Тут винувата лише я
Це в його голівці гуляє хуртовина
А дурна, бо подумала й погодилась я

Краще б не була «розумна»,
Краще б народилась дурна
Краще б не була «покірна»,
Краще б родилась дурна

Називає «вульгарна»
Зове на променад, бо ж така «невимовно прекрасна»
Совісті в нього крихта мізерна
Я ж зовсім дитя, а не його милосердна

01.08.2023
Стася Стерпна

Це не круто, і навіть не весело
Це сумно, пусто й бридко
Бридко від себе, від розуміння, що совісність одібрало
Я торкаюсь до себе заради них і мені стає липко

Мені хочеться плакати, але я не можу
Я маю радіти, але я не хочу
Він нагадує мені гидкого й старого вельможу
А я перед ним ніяково й наївно белькочу

Це не його провина
Тут винувата лише я
Це в його голівці гуляє хуртовина
А дурна, бо подумала й погодилась я

Краще б не була «розумна»,
Краще б народилась дурна
Краще б не була «покірна»,
Краще б родилась дурна

Називає «вульгарна»
Зове на променад, бо ж така «невимовно прекрасна»
Совісті в нього крихта мізерна
Я ж зовсім дитя, а не його милосердна

01.08.2023
Стася Стерпна

сніг. зимовий вечір.
гарячий чай та тепле ліжко.
десь за вікном птахи щебечуть,
мабуть,шукаючи горішки.

і новий рік уже пройшов,
та й свята ніби вже немає.
проте, дивлячись у вікно серце ніби завмирає.
навкруги як в казці: білим біло.
усі дерева,як у шуби снігом вкрило.

сніг. зимовий вечір.
вже світять зорі.
і сонце сіло,і стало темно вже надворі…
sonnayaluna

літаю я ночами над полями,озерами, морями, буваю у найрізноманітніших місцях:
була я в гостях героїв з книги,де змінити сюжет змогла на свій смак.
підіймалась ще на найвищі гори, останні – Гімалаї.
в замку з королівськими дітьми у хованки ми граємо.
ходила на екскурсії у Лувр, дивилася картини, скульптури, археологічні знахідки там – ну просто диво!
ліпила я сніговика з пінгвінами та ведмедями у Антарктиді,
на пляжі у Греції,Навайо була закопана стоячи по лікті.
шукали ми, з мавпами ящики з скарбами,що на сміх усім були наповнені бананами.
блукала по покинутих людьми місцях, де пилом все покрито.
сиділа рядом з бабусею із казки,та плакала над її зламаним коритом.
каталася на ковзанах,та мурашками від холоду покривалась
а потім відкривши очі у своїй кімнаті опинялась.
sonnayaluna