У світі нашому, як в стародавній казці,
Ми всі, як брати, частинки великої родини.
Тут серця наші, ніби зірки на небі,
Та наші долі, мов ріки, зіткані в мережі.

Спільно ми йдемо крізь туман і вітри,
Під сонцем світлим, і в години холоду.
Бо ми не самі, ми єдині у зусів,
У кожному з нас живе одна велика душа.

І хай ідеально не вийде все в нас завжди,
Бо кожен з нас – це історія й відмінність.
Та разом, як родина, ми міцніші, ніж стіна,
У єдності й мирі, щасливіше життя наше.

Нехай любов і добро завжди нас спіткає,
Віддаймо серце і допомогу в руки відкриті.
Бо одна велика родина – це не просто слова,
А моральні цінності, що підтримують нас завжди.

Серця наші, ніби ріки, впливають,
Добром і коханням, нехай засяють.
Давайте любити, як ранок весняний,
Сонцем осяяні, вічно молоді й здорові.

Подаруймо усім посмішку й тепло,
Словом ласкавим, даруймо світу злет.
Хай серця наші в мирі і радості линуть,
Любов’ю вибухають, ніжно обіймають.

Нехай світ стає добрішим і кращим,
Кожен усміхнутий, в серці щасливим.
Давайте любити, не знаючи меж,
Бо в коханні ми знаходимо справжній успіх.

У дому, де ллє сонце в вікно,
Спочатку виросло дитя – син молодий.
Як зірка на небі, ясний і світлий,
Зітканий від щастя, ніжний наче вишня цвіт.

Роки текли, мов ріка без краю,
Від дитинства до дорослого світу веде шлях.
Всміхався, плакав, ріс в силу і розум,
Танцюючи в ритмі, як перлина, виблискує як свіча.

Погляд його як зірка в небі яскраво сяє,
Чистота душі, як скарб, у глибині.
Він син, відбиток батьківського обличчя,
У світі зірок і мрій, його власний власний світ плекає.

Та вітри життя несуть зміни, як ритмічну пісню,
І син мій, наче вітер, відходить у світ, як дим.
Моє серце, як вічний вірш, кличе його до себе,
Через спогади, в небеса, де зірки світять як світлі ліхтарі.

Лине пахощів ніжна весняна пора,
Пісень пташиних мелодія.
Заквітчані поля, як картини уві снах,
Веселка кольорів на зелених травах.

Дерева прокидаються від зимового сну,
Буття квітне ніжно, мов казка ясна.
Ріки течуть спокійно, ніжно ласкаво,
Веселка водних бризків, наче срібляста грана.

Душа наповнюється радістю і спокоєм,
Весняний вітер здіймає душу вгору.
Серце ллється співом, мов річка весела,
Весна – це мрія, що є у житті кожного.

У країні вічній, де тече Дніпро степами,
Давні українці жили своїми днями.
Засіваючи землю, розквітала вона,
Співаючи пісні, плекали свій дім, свою землю.

Їхні коріння глибокі, як віки безкраї,
Заплелися у плетіння тисячі літ.
Вони кували мечі, обороняли землю,
Зберігали традиції, як найцінніший дар.

У їхніх серцях палахкотіли вогні священні,
Просвітлення душі, мудрість стародавня.
Вони вірили у долю, у могутній рідний край,
Служили його велич, під сонцем ясним таємним.

Давня Україна, мрія вічна, українського народу,
Її доля вічно зв’язана з серцями її синів.
Наші предки, давні українці, жили й любили,
Та їхня спадщина живе в нас, у кожному диханні.

На високій долині слова і мрії,
Лунає ім’я великого Стуса,
Символ нації, як світлий промінь,
Він – душа України, як вогонь ночі.

Василь Стус – український поет,
І дисидент, що не знає страху,
Він боровся за правду й волю,
За світле майбутнє, за краще життя.

Його життя – це книга справжньої мудрості,
Його доля – стежина боротьби й горя,
Він став символом сили та віри,
Що не зламати, як хвилю на морі.

Творець слова, він дарував світові,
Свої поетичні шедеври і мудрість,
Внесок його в мову та літературу,
Незрівнянний, як дорогоцінний скарб.

Стус – це крик душі, що лунає,
По всій Україні, від Карпат до Донбасу ,
Він став символом нації, її духу,
Його ім’я – найяскравіший блиск на зорі.

Так нехай же його творчість вічно живе,
У серцях народу, у душі кожного,
Василь Стус – символ вічного добра,
Що все здолає на шляху свого славного роду.

На сторінках часу лине ім’я,
Великого майстра слова – Симоненка,
У серці українського народу живе,
Творець віршів, незрадливий як зоря.

Василь Симоненко – син полів широких,
Народився в селянській хаті, у долі,
Він піднявся з простору степового,
Щоб зіграти велику роль поета.

У його серці горіла прагнення,
Дарувати світові свою мудрість,
Він був покликаний розповісти,
Про життя, кохання, біль і щастя.

Симоненко – один із “шістдесятників”,
Нове покоління, що стало на бій,
За свободу, за правду, за мрії,
І віддавало серце за кожен рядок.

Василь Симоненко – не просто ім’я,
Це символ нації, світлий промінь,
Він залишив по собі творчу спадщину,
Що буде жити вічно, як мрія весняна.

На полях тих, де співав соловей,
Лесю Українку зустріла земля,
У серці її горіли мрії світлі,
У красі слова віддзеркали душу.

Вона, як на небосхилі,
Сяяла світлом, зіркою неповторною,
Її слова, як крила, несучі,
По всій лунали вічно.

Українка, гідна слави і похвали,
Принесла нам найкраще зі світу,
Своєю мудрістю, душею багатою,
Змінила віковічний хід історії.

Спогади про Лесю, велику поетесу,
Проникають кожну думку, кожен слух,
Її творчість, як джерело мудрості,
Житиме вічно, як символ волі і духу.