Так стало холодно,
На серці, в думках,
Запаморочило голову,
Дні йдуть наче в снах.

Я б стала пташкою,
Та полетіла туди,
Де весняний сад,
Де літні ставки.

Та накрила мелелиця,
Хуртовина, імла.
Я хотіла летіти,
Та все ж не змогла.
Тіньоверт

Ти хочеш бути ідеальним.
Та що таке ідеал?
Чиїми думками ти живеш?
Чиїми ти вибирав?

Та кого винити накажеш,
За помилки твої?
Чи може вони як дар,
Як благословення дані?

Де границя між мораллю
І тим, що ти називав,
Моральним, коли ти пишеш,
Про те, що вибирав.

Те правда, що в пориві скажеш,
Чи в роздумах, про правильність дій?
Ти правди не помічав,
Бо правда – не те, що хотів.

Тіньоверт

Я втікаю, та куди повернути?
Боязко озираюсь, і не бачу її.
Вона зникла, та не можу брехати –
Кожен день її бачу в собі.

І ось я вде вдома,сиджу,
Виглядаю когось у вікні,
Я не хочу, не можу більш чути,
Її голосу у голові.

Та долинає назовні,
Ота боротьба, що в мені,
Вона рветься,і я нарешті,
Я помічаю її.

Вона у дзеркалі, так ж як у сні,
Простягаю до неї руки –
І чую лиш тишу в собі,
І я жахаюсь її,

Ота тиша – страшніша за грім,
Я кричу, немов у вогні:
"Ну давай, говори ж, я чекаю!
Ти, ти потрібна мені!"

Відриваю руки, мов в жарі,
Я програла в війні.
Губи обпечені правдою,
Яку так ховала в собі.

Тіньоверт

Весь ваш сенс, усе існування –
Марна спроба довести собі ж,
Що ви – щось більше у світ,
Та все ж ви безмежно пусті.

Нарекли себе богами,
Тоните в кривавій війні,
Яку ведете словами,
Марнуючи безцінні дні.

Ви поводитесь наче безсмертні,
Наче ви над усім королі,
Так жадаєте слави й визнання,
Та помираєте на самоті…

У безкраїх Всесвіту просторах,
Ви навіть не мурахи,ні,
Ви – єдині живі істоти,
Що всередині – мертві…
Тіньоверт

що бачитимеш ти, закривши очі?
невже поглине темрява видіння?
чи втратиш над собою володіння
безслідно загубившись в чарах ночі?

що дасть тобі той промінь сонця вранці?
для мене світло – то життя початок
настане день – припинимо мовчати
про серця ритм, хутчіший за всі танці

твій погляд більш чуттєвий за слова
мені проспівані з закритими очима
мій кисень, ти – рядків моїх причина
ти в душу глянь – з тобою я жива

в твоїх очах я знайду спокій, силу
те світло, що краде щодня в нас зорі
у тиші теплій, вранішній, прозорій
накриє срібну гавань пінна хвиля

лазурні моря краплі в’ють волосся
і легкий бриз – з ним кров моя холоне
відчуй цілунком смак тих губ солоний
з яких любові лине стоголосся
Уляна Шемонаєва

чомусь всі бачать тіло а не душу
та відчувають холод всередині
що напишу сьогодні на картині
про почуття, якими я брешу

щодня кажу тобі моє "пробачиш?"
за те, що я, травмована роками,
оплакую сама собі сльозами
нестерпний біль, що навіть не побачиш

хочу закритись, відсахнутись, бігти
забувши про палку любов у серці
ти ніжно в очі глянеш у люстерце
загоїш рану, даш в коханні мліти

не розумію, сонце, чим живеш ти
чому сьогодні грієш, завтра палиш
розіб’єш серце, вламки переступиш
не чутимеш, як зірвуся волати

приходить день, проходять стрімко ночі
на наших "ми" стояла жирна крапка
колись вгадала правду мені бабка
що не від щастя будуть мокрі очі
Уляна Шемонаєва

мене безмежно надихають
твоя дорослість, розум, воля
як дозволяєш божеволіть
з емоцій бурі. Не вщухають

і почуття твої глибокі
наскільки можна, ти жива
і най на серці й досі злива
та ззовні щастя ллєш потоки

сьогодні вдень тобі пасує
грайливий погляд, сміх, а ніч
пройде слізьми тебе опліч
нічого рану не врятує

покриєш плачем біль нестерпний
відчуєш пустоту в душі
мені ти, чуєш, не кажи,
яке буття стає стражденне

без нього хочеш бігти в поле
кричати, скиглити, горіти
надалі буде те боліти
що згадки проштрикає колом

наскільки можна, ти жива
настільки страшно, що безсила
розправить зможе твої крила
хто вірить в справи – не в слова

хто любить рук твоїх тремтіння
хто назива тебе коханням
хто поділя з тобой мовчання
у снах являється видінням

наскільки можна, ти жива
ти віриш в казку, не без цього
та пам’ятай: нема нічого
що варте зруйнувать дива
Уляна Шемонаєва

як бути з тим, хто тебе любить
кохать безмежно? відштовхнути?
думки пусті, мовчить і сердце
тече слізьми нещасть озерце

"якщо не йокне, то до біса" –
така її причудна риса
всередині бринить затишшя –
в очах виблискує бездушшя

єдина істина доступна
любов – жива і непідступна
коли готовий ти кохати
щодня на зустріч знов чекати

його тепло – мов сонця промінь
той голос – меду ніжна повінь
залиш в собі те чисте й світле
що змусить почуття розквітнуть
Уляна Шемонаєва

твій силует побачать мої очі
пробігши поглядом те саме місце в парку
відчую шкірою тепло сирої ночі
в яку ми цілувались до світанку

тебе я більше, чуєш, не зустріну
тепер одне ми одному чужі
я згадки згодом всі свої покину
гостріші за наточені ножі

йде місяць, шостий, дев’ять, рік минає
окремо я живу своїм життям
час спільні миті з пам’яті змиває
лікує душу повним забуттям
Уляна Шемонаєва

це був лиш сон, це все тобі наснилось
відкриєш очі в повній самоті
за рік з бучною тишею зріднилась
ховаєш смуток в темній пустоті

у вухах "after dark" гра на повторі
із кожним словом знайдеш нові сенси
чому цей текст написано в мінорі
герой ліричний – горе поетеси

думки її гучніші за сирену
вдень стихнуть, не дадуть заснуть вночі
множина роздумів тому моя скінченна
що палко вигора вогонь свічі
Уляна Шемонаєва