Ти чуєш, як небо з тобою говорить ?
Поволі твоїми слідами пливе за тобою
Тебе не наздогнати людині
Для неба ти завжди вловимий
Ти чуєш, як небо з тобою говорить ?
Дощами
Коли ти, ніби чужинець, серед сотні знайомих
Коли загубився і зовсім пропав
Ти чуєш, як небо з тобою говорить?
Блакитне. Руками б сягнути
І легкість в кишеню забрати
Ти чуєш, як небо з тобою говорить?
Ніжно. Грізно. Сонцем і градом
Забрало. Віддало
Ти чуєш, як небо з тобою говорить?
Кольором, спокоєм і тихою вірою
Почуй, як небо з тобою говорить…
Тетяна

Він знав її тихим вітром в обіймах
Він знав її трепетом у чеканні
Він знав її морем у миті мовчання
Він знав її бурею, тривожною хвилею
Він знав її світанком, як сонце в руках тримала
Він знав її ніжністю, що неба сягала
Він знав її відчаєм, коли не трималась
Він знав її дивною, смішною, наївною
Він знав її без броні
Він знав її іншою…

Тетяна

Можеш полюбити її знову
Будеш світанком
Загорнеш пасма волосся
Її спросоння
Можеш полюбити її знову
Будеш їй вільним вітром
Залюбиш, пригорнеш
Можеш полюбити її знову
На папері. На мольберті- в портретах
Будеш натхненням. Автором будеш
Зі спільним підписом
Можеш полюбити її знову
Візьми з собою фільми, картини і каву
Візьми свою сміливість і правду в словах
Візьми свою відчайдушність
Можеш полюбити її знову
Будеш тим, ким не був
Щоб відчула вона.
Тетяна

У любові бувають різні відтінки
Зараз лиш тіні. Мрії на потім
Не пізно. Не рано
Знати б, де буде
Те вчасно
До людей. Без людей- звикати
Знати б до кого
По тілу, в очах
І там, де не видно
Тримає – вразливо
Знати б, як довго
У любові бувають різні відтінки
Десь ніжність тебе заколише
Десь біль тебе украде…

Тетяна

Ти не суддя
А без вини мене судив
Своїм законом
Своїм ударом
Ти приписав мені провину
На папері
У думках. На тілі
Вона тече по венах
У клітинах
Стискає нерви
Вона, як бій без правил
Суцільні заборонені удари
До відчаю
До втоми
До межі. До краю
Ти " подарунок" кожен раз приносиш
Я не приймаю
Я залишаю ці глибини
Я виринаю на поверхню…

Тетяна

Я б хотіла з ним поговорити
В тишині прибою звучань
Розпитати далі як жити
Чи вартує життя цих страждань
Простота тиші сковує
Він мовчитть
Дивиться в даль
Своїм поглядом мене зачаровує
Знає, що піддамся йому без вагань
У віддаленім погляді бачу я
Мудрість життєвих страждань
У кривих посмішках совісті заховалась його безмежна печаль
Не важлива мені його відповідь
Просто в тиші посидим хоч раз
У житті ще багато пригод нових
Не вагатись, а йти до зізнань
Тис идиш біля мене усміхнений
Віриш у правду, біжиш до кінця
Я люблю і любитим у завжди
Те що, булА я твоя
Я верзу знов нічні нісенітниці і пора вже вкладатись в твій рай
Проте очі твої знов відкрились
Моя гра – почалась
DI

Виринай, моя душе солодка
Не тони
Се не море – життя
Розкажи
Як туво є добротно
Що не так із твоїм почуттям ?
Виринай, із казок- спостережень
Переходь вже маленька до дій
Все пора нам без цих обережнень
Братись справді до мрій
Моя мила, іди ближче … ближче
У твоїх думках страху нема
Виринай , із глибин застережень
Помолись, не одна ти така
Вас багато, мільйони мільярдів
В ваших венах тече лише сіль
Проїдає вам шлунок і серце, цим гамує душевний біль
Моя мила , куди ж ти тікаєш ?
Налякалася слів без дій?
В тому сенсу не має люба
В цьому світі немає мрій
DI

Давай летіти разом в сиву даль
Давай любити кожен день-печаль
Давай піднімем очі до зірок
Розкажем їм про смуток й жменю юнних помилок
Давай не будеш падати у сум’яття й печаль
Давай…
Просто давай …
Обнімемося на прощання
Розійдемося в різні сторони
Моє нове, тихесеньке кохання
І впадемо у вічну сплетінь почуттів
Заступимо на новий пост для чергування й гри почуттів і слів
Складне усе що було , буде, все що є
Життя відкрило барви кольору веселки
А, якщо ні ?
Якщо закрию у собі я свою душу?
Замкну на сто замків ?
Скажу , що так потрібно ?
Типу … мушу?
Повинна відчувати лише біль….?
DI

На її обличчя падав густий і лапатий сніг,
який не танув, а грався з очима та віями,
він мав чарівні властивості, він загоїти міг
усі рани, які перекреслили віру з дитячими мріями.

Вона хапала повітря, ковтала його, як вино,
п’яніла від цього без жодного клятого градуса,
вона не відчувала на собі такого давно
і танцювала від щастя миттєвої радості.

Її не лякало те місто і те кіно,
в якому всі ролі давно розібрані,
вона не раділа так, як сьогодні давно,
хоча всі мости у минуле давно підірвані.

Для неї немає жодних людських заборон,
валізи її загубилися десь у гонитві за вічністю,
та знову сідає вона у знайомий вагон,
який пахне чаєм міцним з незнайомою ніжністю.

Ігор Мартинюк

З її прокиданням вранішнім відновлюється його енергетичний стан.
Коли вона умивається – змиває засохлу кров з його незагоєних ран.
Та відстань, яка, здавалось, зруйнувала всі їхні плани та задуми,
не здається до останнього й не тулить і досі задньої.

У них окреме помешкання, окрема їжа й окреме життя,
лише споріднені спогади і синхронне серцебиття,
при цих спогадах вони почуваються, мов у заїждженому кіно,
та тільки це все відбувалось із ними, хоча і давно.

Він не пам’ятає її обрисів та не знає і досі, які у неї смаки,
він не пригадує тих ночей та пригадав би ще залюбки
ті миті, які їх живили, мов дощ, що живить засохлу траву,
ті спогади й досі у світлих кутках пам’яті їх обох живуть.

Його не цікавили спільні подорожі, друзі, музеї, міста,
його цікавила тільки вона та чарівна дитяча її простота,
від неї і зараз мурахи біжать табунами по мокрій його спині.
Без неї зливаються буднями довгоочікувані вихідні.

Вона виконала всі задачі, вирішила рівняння для нього усі,
їхня любов потрапила до топу любові усіх часів.
Від них залишилися тільки спогади і нерозвіяний дим,
та він знає, що вона й досі дихає ним.

Ігор Мартинюк