Усякий має право на помилки і їхнє виправлення,
краще впасти й піднятися, ніж завжди чогось чекати,
ми нікому не зобов’язані нічого й ні до чого не прикріплені,
Ми живемо власне життя і свій вибір маємо самі обирати.

Ми не віримо в жодні чутки і якісь там брудні забобони,
ми будуємо власну історію кайлом старим і надійним молотом,
ми не маємо ніяких обмежень, бар’єрів, кордонів,
наші мрії ясні, вони чисті й прозорі, нічим не розколоті.

Ми є такими, як є, та це нас радує і абсолютно влаштовує,
ми не народжені для того, щоб бути чиєюсь копією,
нашими фразами, можливо, хтось собі славу завойовує,
а для когось, можливо, ці фрази стали справжньою фобією.

Ігор Мартинюк

Кожен день несе в собі щось напружене та нове.
Кожна ніч насторожує своєю безпорадністю та неминучістю.
Кожен має своє покликання й невтомно за ним пливе.
Кожен, хоча не завжди, сповнений ентузіазму та рішучості.

Кожна мить приховує якісь несподіванки та поразки.
Кожне слово вимагає усвідомлення та відповідальності.
Кожна пригода стає чиєюсь персональною казкою,
подекуди з безглуздим змістом та сюжетною банальністю.

Кожен подих чарує невизначеністю та інтригою.
Кожен дотик має якусь магічність та викликає тремтіння.
Холодні стосунки зазвичай закінчуються перед відлигою.
Мохом поростає зазвичай нерухоме каміння.

Ігор Мартинюк

Він любить дивитися, як вона спить,
як її обличчя зранку замість сонця сяє,
а ще він любить, як вогонь її очей горить
лише при думці, що життя минає.

Так, саме так, горить, а не поволі тліє,
це значить, треба поспішати
зробити те, про що з дитинства мрієш,
бо ти не маєш права зволікати.

Він любить те, що інших, може б, дратувало,
бо інші того не знайдуть, не зрозуміють,
у інших доля інша. А його спіткала
та золота пора, яка і досі душу гріє.

Він любить запах її скуйовдженого волосся,
її обличчя ще досі не зовсім пробуджене,
і радіє з того приводу, що зустрітися довелося
з цією людиною долею судженою.

Ігор Мартинюк

Не може завжди нависати гнітюча темрява,
не має це зло поглинати під себе все,
не мусиш іти край дороги шляхами даремними
й чекати, де завтра тебе занесе.

Ігор Мартинюк

Краплі нещадно пробили броню небесну,
вкрита водою земля терпляча,
без сумнівів, те, що пішло – не воскресне,
холодне ніколи не буде гарячим.

Ніколи не зробиться те, що лише планується,
для цього потрібно, звичайно, діяти,
і так поступово життя руйнується,
ти маєш гризти зубами все, а не мріяти.

А може, потрібно лише скоритися,
забити на все, що навколо кружляє?
Та ти не такий. Ти не хочеш втопитися
у тому, що сенсу не має.

Ігор Мартинюк

Сходами, чи по драбині
ти щоразу вище підійматимешся.
Не головне мати руки сильні,
головне – не здаватися.

Ігор Мартинюк

Життя поєднує в собі все, що тільки можна поєднати,
чорно-білими клавішами створюючи мелодію повсякчас.
Кожен має свою історію (без сумніву) дописати,
та не завжди історії можуть дочекатися на кожного з нас.

Ігор Мартинюк

Навіть серед повного трешу та хаосу
можна віднайти щось значуще та корисне.
Просто потрібно перекурити й поставити на паузу,
та переконатися вкотре, що ніколи нічого не пізно.

Ігор Мартинюк

Руйнація починається з мовчання та непорозуміння,
самотність захоплює душу в найскладнішу хвилину,
зриваєшся здебільшого від надмірного терпіння,
тримає надто міцно буденності павутина.

Напруга змінюється тоді, коли нерви оголюються,
Слова ріжуть, коли значення втрачається,
Пошкоджене зазвичай має здатність відновлюватися,
бумеранг, хоч і пізно, проте, завжди повертається.

Ігор Мартинюк

Вона так чекає на його повернення,
як трава марить приходом весни,
сповідається перед Богом,
здається сильною та відвертою,
працює допізна, не розгинаючи спини.

Вірить снам, ненавидить радників,
експертів, психологів, речників, скептиків,
не переймається плітками,
не живе порадами,
готує страви за власними рецептами.

Не дозволяє думкам до серця близько підходити,
пригощає самотність вечірньою кавою,
має терпіння в собі щоразу знаходити,
мусить себе на місце ставити.

Ігор Мартинюк