І як позбутися цих спогадів тобі
у ті дні, коли ще дати всі пам’ятаєш,
коли той напис на спітнілому вікні
ти кожним краєм серця відчуваєш.
Коли його запах чуєш на перехожих,
коли його голос знаходиш у чужих розмовах,
на нього все до крику й до болю схоже,
він з тобою повсюди, в різних умовах.
Він там, де немає ніякого сенсу і виходу,
там, де ноги людські ще землі не торкалися,
там, де серце шукає якогось прихистку,
там, де мрія не раз ідучи спотикалася.
І так буде завжди, поки земля обертається,
поки серце й поезія сходяться і римуються,
бо кохання – знахідка, яка не кожному трапляється,
бо кохання – дарунок, який не кожному дарується.

Ігор Мартинюк

Что было,то в забвении
Чтоб ему пропасть
Зову я вдохновение
Даю я мыслям власть
Чтоб были они смелыми
Стандартов не боясь
И черными и белыми
С душей имели связь
И были не последними
Не ведая корысть
Не слабыми,не бледными
Чтоб жизнь имела смысл
Tana

Что было,то в забвении
Чтоб ему пропасть
Зову я вдохновение
Даю я мыслям власть
Чтоб были они смелыми
Стандартов не боясь
И черными и белыми
С душей имели связь
И были не последними
Не ведая корысть
Не слабыми,не бледными
Чтоб жизнь имела смысл
Tana

Приветствую всех вас, родные!
Есть у меня вопросик от Галины, 01.03.24г.:
Хотелось бы узнать больше информации, что скажет наш славянский бог – СВАРОГ. Куда направит нас?
Когда строка приходит свыше в сердечную проникнув нишу
Задача тех, кто СЛОВО слышит – Приняв Посыл, открыть для всех…

Сварог.
Сварога слышать захотели?
Кто вы?
Вас сколько?
Что забыли?
Славянский бог?
Кто разделил?
Кто сделал так, чтобы «ушёл»?
Сварог, Сварожище, Отец?
Кто знал?
Кто помнил годы обо мне?
Мой глас не слышали века…
Кто захотел поднять со сна?
Мы – как игрушки для людей.
Вы ищите, кто поновей?!
Кто больше даст?
Кто увлечёт?
Кто «фокус» ярче принесёт?

Что люди делали в веках?
Кому молились в облаках?
Кому несли все беды-требы, чтобы решить свои потребы?
Хотели денег иль дождя?
Просили силы иль огня?
Кто верен слову своему?
Кто верит делу моему?
Играете с собою в кошки-мышки?!
Мечтаете о мире, о любви, о силе?
А где они?
Вы почему не сберегли своих богов и их потребы?

Молились тем, кто вам не друг?
Что ждать от тех, кто предал вдруг?
Идёт игра в богов и древние культуры?!
Кто помнит то, что выше туры? (Словарь вам в помощь. Посмотри!)
Игра меж личностью и богом?
Игра между врагом и другом?
Игра детей, что строят домик из песка?

Кто бог? Кто Дух?
Кто чей защитник, друг?
Кто ты?
Кто я?
Что я скажу всем тем, кто вспомнил?
Что мне сказать всем тем, кто предал?

Ищите корни все – в себе?
Ищите в сердце, в голове!
Соединяйте то, что стало частью.
Обрежьте то, что стало лишним, что причиняет боль и стыд.
Кто защитит?
А от кого бежите?
Чьей помощи и от кого хотите?
Кому служили, в позолоченных храмах псалмы пели?
Елеем мазали чело?
Чью плоть и кровь вкушали в воскресенье?
Он вам помог избавиться от мук и от тревог?
Теперь хотите вы замены?

Всё – в головах, и бог, и чёрт.
Всё в вашем теле… на иконах.
Мы – идолы для многих…
Мы – тени Предков, что потеряны в крови… в веках…
Мы – Совесть и Достоинство народа, что жил задолго до всех вас!
Ищите, слушайте себя: свой глас, свой свет, свой голос, совесть.
Сварог, что остаётся вашим «древним» богом…
02.03.24г.

Ирина Жвакина

Этот стук от трамвая
Это солнце вразлет
Эта даль голубая
Поиглашает в полет
Эта зелень,деревья
Этот ливней поток
Облака,словно перья
Вызывают восторг
Мы с зимой распрощались
Наши мысли пьяны
Потому,что дождались
Мы прихода весны!
Tana

Облепиха с медом
Вяжет и горчит
Кто-то у порога
В дверь мою стучит
Я смотрю – то ветер
С ним под руку дождь
Рядом с ними третий
Нежеланный гость
Холодна, как вьюга
Сдержана, мила
Грусть – моя подруга
Погостить пришла
В этом нет сюрприза
Грусть- моя вина
Чашкой от сервиза
Пью ее до дна…
Tana

Я завжди згадую ту мить
Коли весна іде садами
Темніє хмарами блакить
І проливається дощами
Коли від сонця йде тепло
Трава виблискує росою
І обійма моє чоло
Повітря теплою рукою
Пташиний спів і гул бджолів
На небі райдуга та квіти
Летять до нас з усіх боків
Веселим голосом трембіти
Кульбаба кульки золоті
Поразгубила на всіх стежках
А тополів летять пухкі
М’які,як гусені сережки
Каштан запалює свічки
А абрикос фату вдягає
Синіють хвилями бузки
Душа співає веснограєм
Виходжу з хати на поріг
І щиро з сонечком цілуюсь
Весна приходить кожен рік
А я завжди цьому дивуюсь!

Tana

Синиця в руках, та журавель іще на думці,
На мрії має право кожен – є такий закон,
Навушники під’єднані до плеєра, що дзеленчить у сумці
І в них горлає хтось хрипцею, тільки точно не шансон

Косуха замість піджака, кедоси прикрашають ноги,
До класики ніяк не можу, хай би що там, добрести,
У кожного свій шлях, ми всі для себе обираємо дорогу,
Ми тягнемо самі свої хрести.

Гітара – то не інструмент, скоріш реаніматор,
То сила, яка рве усі закони на шматки.
Ти виходець з системи і для тебе став тісни́м той інкубатор,
який вбиває все людське…Ти не такий.

Поезія, що рветься з рік твоїх венозних
Не кожному до тями зможе увійти,
Заблудла доля лише усміхається стервозно,
І ти себе ніяк не можеш в цьому безладі знайти.

Ігор Мартинюк

Ми дуже часто все на світі забуваємо:
ми забуваємо про рідних,
які давно про нас не чули звістки,
ми забуваємо, точніше, ЗАБИВАЄМО
на тих, хто часто наші
полоскає мізки,
без них втрачаємо ми сенс життя –
про це ми теж чудово знаємо,
та незважаючи на це,
ми знову все на світі забуваємо.

Ми забуваємо про друзів:
забуваємо дзвонити, спілкуватися,
ми забуваємо на рідні землі
хоч на свято повертатися,
та, не соромлячись, ми не збираємось мінятися…
Це дуже прикро.
Ми продовжуємо й далі забуватися.

Ми забуваємо добро,
яке робилося для нас
не раз, не два…не мають ліку
ті добрі справи,
що приймали ми від інших. Споконвіку
було і буде так, поки існують люди.
Забуду я про тебе…
і про мене ти забудеш.

Ігор Мартинюк

Вона любила сніданок і каву в по́стіль,
Він цього не робив навіть під гарматний постріл.
Вона полюбляла пісню попсову,
Він роком гасив свою долю полинову.
Вона читала романи наївні, сопливі,
Він Кінга читав, його повісті жахливі.
Вона влаштовувала свято на порожньому місці,
Він скандал колотив (ненароком, звісно).
Вона любила прогулянки пішки вечірні,
Він тишу любив, її пригоди неймовірні.
Її надихало життя у кадрі,
Він сам був кадром….ще тим був кадром.
Для неї сенсом було палке кохання,
Для нього – лиш віра і сподівання.
Вони зовсім різні, вони специфічні,
Та щось їх тримає в обіймах вічних.

Ігор Мартинюк