А сонце сходитиме і заходитиме, як завжди,
обпікатиме землю й таких, як ми,
і кожен ставитиме на планеті свої вперті сліди,
і всі, як завжди, тремтітимуть від появи зими.
І серце ритм змінюватиме від блиску очей,
і кров цебенітиме в жилах, немов жива,
і ти так само чекатимеш доторку до своїх плечей,
і так само сходитиме навесні трава.
І пісня звучатиме доти, допоки є слух,
і нерви зриватися будуть (зазвичай восени),
і все буде жити, звичайно, допоки є рух…
от тільки тримайся дистанції і, дивись, не жени!

Ігор Мартинюк

Ця весна не схожа на минулі весни,
вона не тішить цвітінням і теплом не гріє,
вона проваллям дихає, летить у бездну,
вбиває темпами своїми, знищує надію.

Повітря не вдихається з такою насолодою,
У сховищах сидить печаль і роздратованість,
весна ще не була такою підлою й холодною,
це перша з весен, що вуста твої до ран не заціловані.

Здається, все минутися повинно, й так минається,
час – лікар за природою, зі стажем віковічним,
та тільки присмак недовіри десь в повітрі залишається,
і у куточках пам’яті чутливий нерв здригається панічно.

Ігор Мартинюк

Поговори зі мною чи то тихо, чи то неспокійно,
Просто, відкривши рота, звуки видавай,
хочу живу розмову, не через мобільний,
поговори зі мною, щось розповідай.

Поговори про те, що десь тривожить душу,
про те, що болем розриває на шматки –
я вислухаю все, я хочу й мушу
тебе почути, бо пройшли віки.

Кажи усе, що можна говорити,
давай, погнали, виливай слова,
твій голос просто неможливо не любити,
він – «Спазмалгон», якого потребує голова.

Поговори про що завгодно, навіть про погоду,
хоча я знаю, що дощі ідуть,
ти підібрала всі мої паролі й коди,
твої слова завжди мене знайдуть.

Ігор Мартинюк

Нескорена осінь.
До нас у гості осінь поспіша.
Одразу зупинилась, оніміла.
І залопотіла враз її душа,
Від враження раптово посивіла.

Скрізь вибухи, ідуть страшні бої,
Зруйновані міста і села вщент.
Сестра, земля ж її вся у крові,
Та що чекає, люба , нас іще?..

Тому сильніше хай ідуть дощі,
Болять же від снарядів в неї рани.
Вся осінь в темному тепер плащі,
А сльози витирають їй тумани.

Швиденько листям накладає шви:
"Земле-сестричко, яка всіх годуєш,
Ти все здолаєш! Ти тільки живи,
А ми захистимо і відвоюєм".

Загоять землю рідні їй хвощі,
Своїми ліками зцілити прагнуть,
А я торкнуся тихо до мощей,
Щоб захистить військових від поранень.

Почує хай мене святиня зараз кожна,
Здоров’я, сили вам усім лише дає.
Нескорені! Незламні! Непереможні!
Тому і Україна в нас ще є.
Ірина Сонце

Весна. А так багато сліз…
Зруйновані садочки, школи, храми.
Журба зі смутком скрізь переплелись,
Залишивши на душах наших шрами.

Весна. Вже розпочався піст.
Немає тиші, чуються гармати.
До мене, мила, прошу, пригорнись,
Щоб разом біль могли ми вгамувати.

Весна. А ще багато сивини…
Сумні жінки. Й батьки змарніли.
І враз їх доньки виросли й сини.
То хай молитви додають їм сили.

Весна. Що бачила ти ще?
Твоя земля вся в опіках і ранах.
Нехай же обіпреться на моє плече,
Я захищу від лютого тирана.

Весна. Дощами рясними ридає…
І чуємо у небі людські стони.
Слізьми омиєм ноги ми Христа,
Бо молимось за мир біля ікони.
Ірина Сонце

Настінні фото – їх в живих нема.
Не втримаю свої гіркі я сльози.
Час не лікує, туга не мина,
У матерів й жінок давно вже сиві коси.

Вони у розпачі, і руки в них тремтять.
Багато бранців наших ще в полоні,
Коли кінець війні – ніхто не може знать.
Благають небо люди у поклоні.
Ірина Сонце

Війна мучителю й нелюду все служить.
Побільше смерті, сліз – це їх мета.
Та Україну нашу не задушить,
Бо вірим ми в спасіння і Христа.

Гучно ввірвалась на своїх підборах.
Страшна, що зовні, і настільки ж зла.
Вбиває, гвалтує, бо є точно хвора.
Напевно в пеклі ще зачатою була!!!

Твоя жорстокість стала всім відома
Й немає місця на рідній нам землі.
За те, що націю ти знищуєш свідомо,
Рук не відмити їх, які вже у крові!!!

А наші ти калічиш ноги й руки,
Волаєш – ми втрачаєм слух і зір.
Найбільше ти для мене стала сука!
І найжорстокіший безжальний звір!

З убивцею все міряєш погони.
До батька Сатани йдеш на поклон.
За випущені всі ракети й дрони
Чекає кара на тебе від ікон.

Відповіси за муки і свавілля,
За ненароджених і втрачених малят,
За свої діяння з терористом спільні
Дорога, чуєш, в пекло вам назад.

За те, що нагло танцювала на могилах,
Грішила у піст і на кожнії свята.
За вбитого і закатованого побратима
Перед небом відповість твій деспот-кат!

Пишу ж рядки з великим в серці болем.
Важко змириться мені з ним.
Молюсь, щоб кожен наший воїн
Вернувся з лап твоїх лише живим!
Ірина Сонце

Знову сирену я чую
Страх? Ні, вже нема,
Коли прилетить – відчую,
А поки що це дарма.
Бо смерть знайде всюди
Всіх бачить, вона така.
Куди не тікайте, люди
Сенсу в цьому нема.
Кожен день, як останній
Прокинувся – радій.
Вночі когось не стало,
А ти лишився живим.
Живеш та просиш у Бога,
Щоб рідних залишив тобі,
Щоб щось лишилось від дому
Та вогонь не згас у душі…

Інеса Мальвіненко

Не забувай, хто зараз в запеклому бою,
Не забувай, хто за тебе пішов.
Він за тебе стоїть, стоїть стіною.
Біль, страх і холод пройшов.

Кожен день, кожну мить пам’ятай це
Та що важко не жалійся ти.
Поруч із ним снаряди розриваються
І ракети летять з висоти.

Ти подякуй солдатові та в молитві звернися до Бога.
Він нищить ворогів на війні,
Щоб скоріше була перемога
Та спокійно спалося тобі.
Інеса Мальвіненко