Місяць березень,
Я зрозумів твій натяк,
Я не забув той серпень.

Я вів себе аби як,
І вчасно не зрозумів,
Твій знак.

Я втратив все, що мав і те,
Що було. Тепер усе ніяк,
А твоє серце вже,
Мене забуло.

Мені соромно за все,
Що я накоїв тоді,
Я знаю, що не бути,
Разом нам.

Тож годі:
Вибач та забудь,
Якщо ж ні, то дай знак,
Як тебе, мені здобуть?
Алексєєв Віктор

А пам’ятаєш літні ранки
Приємні світанки
Споглядання один в одному в очі
Закоханість таку, що
Не заснути тобі тієї романтичної ночі

Я вглядався в твої сині очі
Бачив я у них безмежність океану,
Ти лікувала кожну мою рану.

А, що казати вже про твої плечі,
Коли до-речі, для щастя,
Нам не потрібні були жодні речі.

Ось такі вони миті нашого кохання,
Згадуючи їх я розумію,
Що це найбільше моє щастя!

Та вже немає більше в мене,
Ніякого зітхання,
Адже я нарешті зрозумів,
Та отримав – справжнє кохання!
Алексєєв Віктор

Коли побачив я тебе
То миттю втратив себе.
Я ніби й на самоті,
А в голові, малюються сюжети:
Де разом Я і ТИ,
Та Всесвіт нескінченний,
І купа зір яскравих незліченних.
Та лиш в думках,
Поки-що залишилась ця картина:
Вона у серці моїм,
То радості купа, а то суцільного суму тяганина.
Але залишились у мене сили впливу долі,
І розуміння того, що здобути тебе,
Місія моєї волі!
Алексєєв Віктор

Ти гарніша за тисячі картин найкращих галерей,
Твою красу не покаже навіть найкраща акварель.
Така ясна й загадкова,
Але щодня для мене досі нова.
І звикнути не можу я й досі,
Що серця наші коли разом постійно в русі.
Я відчуваю дивнії пульсації,
Мене вже не хвилюють щодо нас чиїсь думки й овації.
Я гадаю, що те, що я ось тут тобі пишу,
Це показ цвіту нашої нації,
Яку не спинять жодні окупації.
І якщо будуть удари, то лише власного пульсу.
І думки з надією на те,
Що буду більше із тобою разом,
Коли допишу літературу всю ось цю.
Алексєєв Віктор

У музеях де були б твої скульптури та портрети,
Залишалися у касах щоденно мої монети.
Я б щоразу обирав собі найкращого екскурсовода,
Аби чути про те якою унікальною є твоя дівоча врода.
Задивлявся б у твою фігуру,
Ніби я ніколи не бачив жодну другу.
Намагався б піднятись вище твоїх ніг,
Аж до твоїх очей, аби невтомно дивитися,
На згиби, твоїх розкішних молодих плечей.
Така яскрава як те сонце, ніби світлячок,
Хоч вимикай усі прожектори в кімнаті,
Ти все-рівно будеш світла ніби місяць уночі.
«Дитя Сонця або Донька Ночі» – це вічна
Моя дума коли задивляюсь у твої зелені очі.
Від твого волосся завжди йде
Запах літнього тепла,
Та по ньому завжди знаю де є вона.
Така яскрава особистість,
Різнобарвність тобі личить,
Але більше ти їй.
Хтось казав мені щоб не писав тобі листа,
Але знаю я, що цього вірша чекала твоя душа.
Скільки не приховуй таємниць,
Усе колись нам знову стане ясним,
А сонце буде вічно класним.
Це вже не романтика,
А якась космічна фантастика.
І наприкінці просто вже запам’ятай:
Я фанат твоїх очей, хоча обожнюю тебе
Від ніг до плечей!
Алексєєв Віктор

Мене оточила очей твоїх безмежність,
Голова казала щось мені за обережність.
А серце наказало поринути в єдине ціле:
Бути у гармонії із нею як чорне та біле,
Як місяць та зірки,
Як сонце та літнії вітри,
Як літери та числа,
Як море й ріка.
Душа казала робити все,
Аби сказала «ТАК» вона!
І мені цікаво, що думала тоді твоя душа?
А, що тоді гадала твоя голова?
Чи дійсно обирала ти все так,
Ніби нічого не знала напевне?
Хоча доньки чаклунок,
Точно майбутнє, знають певне.
Алексєєв Віктор

І незабаром у Луганську,
Серед потужного вибуху,
І моря блискавичного вогню,
Вони побачать правду всю!
Вийдуть з укриттів,
Побачать наших хлопців,
І разом з ними підуть вже до бою.
Й купу зброї вони візьмуть з собою,
І будуть минати дні й ночі,
Та зовсім скоро вже невдовзі,
У москаля осліпнуть врешті очі.
І якби не були вороги наші охочі,
Але не на їхнім боці всі потужні сили зовсім.
І настане суд або ж усі підуть на самосуд,
Тоді ж нестане бовдурів московських,
І на їх могилах не буде квітів та землі живої,
Бо нема прощення вічно хворим та дурним.
На території нашої країни немає місця для їх могил.
Хіба ж може бути у саду місце для пустелі?
На їх дурні родини немає місця ні в одній оселі,
На них впадуть невдовзі рідні стелі,
А ми все далі будемо йти,
І якби хтось там не хотів,
Завоювать наші степи, гаї й краї,
Але немає місця на Вкраїні,
Для ганьби та її жахливої дитини.
Наша Вітчизна вистояла все,
А кремлю вже не пробачити усе.
«Горіть у пеклі проклятущі гниди»
Чути будуть вони від старого й до дитини,
І так по світу будуть їх ганяти,
А нас всі будуть цінувати.
Прощавайте бовдури й невдахи,
Роками жили й будемо без вас,
І якби вам не вистачало нас,
Але ніхто вже не почує слабких вас.
Це наш дім,
Наш степ,
Й наш Донбас.
У ньому вільним буде лише кожен з НАС!
Алексєєв Віктор

Крим – мій коханий любий дім!
Вічно вірний тобі,
І не проміняю я тебе на жодний Рим.
Скоро я приїду в любий Крим!
Обійму своїх братів кримськотатарських.
Допоможу зачистити їм острів,
Від знамен російсько-рабських.
Поїду в Феодосію,
Яку кохаю досі,
Відвезу туди родину свою вже невдовзі.
Покажу їм любий дім,
І разом усі ми знову скажем:
Привіт, Український Крим!
Алексєєв Віктор

Краєм світу у ночі,
Пишу вірші при свічі.
У стінах рідного Донбасу,
В місті любому Донецьку,
Я даю паперу свої почуття:
Чує він минуле,
Мого власного життя:
Все таке тепер там
Рідне й знайоме:
Як любиме мамине шиття.
Зайдуть скоро туди ЗСУ,
Більше там не буде суму й плачу,
Вірю я й надію маю,
І ось це я точно знаю,
Що на рідному Донбасі
Знову буде мир.
І не буде більше там стрілянин,
За руський мир.
Буде мирним мій Донецьк,
Для життя без мін,
Там не буде стогону й плачу,
Бідних наших матерів!
Алексєєв Віктор

Усе сталося темної ночі,
Коли більшість світу,
Стулила до купи замучені очі.
Вона промайнула між
Ворожої сторожі у темряві ночі,
Під світлом зірок,
Зробила у новоствореній
Рабами греблі купу дірок,
На ранок коли пішов дощ,
То з ним і вода до річок,
То від ворожого міста
Лишився лише потічок.
Ось така вона легенда забутого краю!
Брехня це чи правда я точно не знаю!
Але на честь цього, бажання загадаю!
Нехай у ворожій вежі станеться лихо:
Дівчино з пітьми
Зроби кремлівському люду,
Велику проблему в годину важку.
Щоб не вирішили
Її ані плач, ані сльози,
З їхніх очей.
Нехай вони відчують той біль,
Що відчували ми ще нещодавно,
Від ніг до плечей.
Поламай тим чудовиськам нігті й кігті,
Скаліч їх усіх та перетвори
Їх на попелу крихти.
Таємна дівчино темної ночі,
Прийди та здери
З наших кривдників очі!
Нехай буде знову мир та добро,
Дівчино люба,
Бережи нас, а не зло!
Захисти скривджених та знищ усе зло,
Нехай у місцях, де негідників купа,
Згорить разом з ними їхнє село.
Щоб знали вони,
Що в нашого люду є оберіг,
І, що наш поріг не перейти їм навіки.
Нехай вони будуть пам`ятати твій суд,
Не на роки, а на цілі сторіччя.
Нехай запалають в їхній столиці:
Цілі площі й узбіччя.
І привиди ясної ночі,
Нехай замучать своїми марами
Їхні нелякані раніше очі.
Дівчино люба, все, що хотів
Я сказав ще до світанку,
Тож зроби свій суд над кривдниками,
До настання цього
Нового осіннього ранку!
Вірю у тебе! Сподіваюсь на краще!
Та знаю, що твій суд не зробить інакше.
Віримо в тебе та сили твого суду!
Катам не давай ти жодного шансу!
Знищ кожен їх брук,
Нехай українську пісню,
Для них в годину сумну,
Заспіває наш чорний крук!
І у кривдників наших тоді не стане рук.
Потопи їхнє кожне судно!
Та, нехай вони в слід за своїм кораблем,
Підуть на саме дно:
Там, де панує злість й зло!
Нехай відчують вони сибірський холод,
А з ним і голодоморівський голод.
Вірю у тебе й знаю, що так й буде.
Тож твори дівчино усе так й зроби,
Віримо в тебе! Роби й не підведи!
Іди ж ти люба наша до своєї мети!
Алексєєв Віктор