Пишу тексти до тієї,
Що не читає мої листи.
Минає літо, настає осінь,
Огортають мій балкон,
Осінні, золоті, листи.
І колись від когось,
Я почую те, чого зараз не знаю,
Перестану проклинати долю,
Врешті-решт, забуду її, розлюблю,
Але коли то буде? Я ж тебе люблю!
Втрачаю свій юнацький глузд,
Ти ж та, якій освідчитись я мрію,
Ти сенс мого життя.
Сенс не втратиш як рахунки,
Й врешті-решт, між нами,
Мали бути пристрасні цілунки.
І ти знаєш, що, про тебе не забуду.
Пройде рік і другий,
А я досі тебе люблю!
Я втрачаю глузд, але не втрачаю надію.
Не втрачу я свою солодку мрію!
Врешті-решт, не бути ж,
Тобі вічно самій,
Може варто стати королевою,
Моїх юнацьких мрій?
Коли ти є – радію та сміюсь,
А коли нема – то плачу й не сміюсь.
Боже свічку моїх мрій,
У її серці запали,
Та з моїми почуттями,
Щось учини!
Алексєєв Віктор

Це наша країна!
Це наша земля!
Це наші лани!
Це наші поля!
Нам є за, що боротись,
Вставай Україно моя!
Алексєєв Віктор

Я покохав так сильно знов…
І хтось і далі мені каже,
Що це невзаємне чуття,
Що врешті-решт на краще
Не зміниться моє життя.
І по-старому буде й далі моє буття:
Буде сум, туга і смуток.
Усе, але не радісне чуття,
Не буде вже того приємного життя.
І ось тоді, колись радісного дня:
Коли буде надія на добро,
Я сяду за стіл і напишу
Тобі вірша нового!
Алексєєв Віктор

Життя як те намисто,
І кожна мить у ньому елемент.
Коли ти дивишся свої фотоальбоми,
То згадуєш ось той момент.
Намистинки були різні у житті:
І чорні й білі та є,
Лишень трішки іншокольорових,
І те, що закарбоване у них,
І справді кольорове:
Поява на світ, одруження й кохання,
І немає жодного в них суму та зітхання,
А є лише серед них,
Одні барви синьо-жовті.
Ці кольори Вітчизна твоя!
Код твоєї рідної землі!
І твоя доля – це прожити,
Життя на Батьківщині,
Та не дати в час війни,
Загинути власній сім’ї.
Не зрадити країну,
Й не втратити державу,
Саме це є твоїм планом!
Щоб колись дітей своїх пізніше згодом,
Водити ось тим ланом на своїй,
Мирній та вільній, Українській землі!
Алексєєв Віктор

Я пустий і душа в мене пуста.
Відчуття в мене зникли,
Як ранкова роса.
Лишились лише спогади й думи,
Проте як залишилися ми разом.
І гадаю я про наші думи. Згадую я своє.
Я розумів і розумію, що добре мені було
Лише з тобою. Адже ти слухала й чула.
Й не робила вигляд, що тебе не було.
Я залишився знову сам
І тільки і з собою.
Ніби у самотнім лісі, у самотнім полі.
А скільки можна самоти?
Скільки можна болю?
А скільки можна гіркоти?
Може вже доволі?
Адже все ось це і навіть більше,
Веде мене в печаль й непізнані шляхи,
В яких нема нічого крім болю й гіркоти!
Алексєєв Віктор

Відкриваю я стару літературу,
Згадую моменти
Невідомі кілометри
Думаю про світ
Проте як бути далі
І проте як у сильній й вільній
Незалежній Україні
Доленька квітніє!
Алексєєв Віктор

Любов!
А, що воно таке?
Якійсь там сили й наснага до життя?
Вірність й почуття?
А може сенс усього життя?
Не знаю, що і вже мені казати.
Коли вже просто хочеться мовчати:
Розчарувався я у всьому й у всіх.
І вічно у думках і думах власних.
Я повертаюся в минуле,
До тебе. До нас,
До того часу, коли ми були точно
Кращі за усіх!
Коли любов була любов’ю.
А класне хобі – справою обох!
Такими були класні дні,
Тієї класної й
Чудової не карантинної зими!
Алексєєв Віктор

Такий розкішний й загадковий
Огортає цілі села й міста
І здаються нам пустими
Цілі площі й дороги.
Хоч й оманливий ти
І ніби залишаємось навколо
Тільки я і ти
Але це омана
Яку створив усім навколо ти
Ми не самі й не забуті
Не загублені й не втрачені
Ми просто люди
Звичні й любі
Добрі й чесні
Сильні класні
Але ввів в оману нас ти
Хоч ми й губимось навколо
Й здатні при тобі робити помилки
Ми не боїмось тебе, тумане
Адже ти лише завіса
Що скоро вже невдовзі пропаде
І наші душі вже не огорне…
Алексєєв Віктор

Вірим ми у щастя,
Але не віримо в казки й нові перемоги.
Гадаємо, що перемоги це заслуга предків наших.
Й ми на це нездатні,
Але ж це омана люди!
Ми сильні як ніколи!
Перед нами ціла країна й велика Земля!
То ж не йдемо у безодню й небуття,
Й живемо без помилок,
Та віримо ми в наші перемоги,
Й у наше завтрішнє буття!
Алексєєв Віктор

Навколо нас красиві ліси
Й буйні темні води
Недалеко шепче давній вітер
І співає свою пісню гарний соловей
І розумієм ми, що щастя
Не на Марсі чи Венері,
А щастя тут,
У місцях життя твого:
У тій красивій Київській Лаврі
Чи у величних Карпатських Лісах.
Це щастя наше – це наш скарб!
Бережімо ж люди щастя наше,
Для нащадків наших,
І свого єдиного серця та душі.
Адже це робить щасливими нас.
Віддячимо природі за її
Чудовий дарунок,
І будемо щасливі не тільки сьогодні
Але й будемо впевнено глядіти
У завтрашній день,
День майбутнього нашого!
Алексєєв Віктор