я тікав від світу,
ховався від себе,
невідомо чого шукав,
хотів прихистку, дому, щастя, спокою,
того, чого ніколи не мав.
хотів бачити сонце,
очі твої,
хотів чути волю,
що наче птах наді мною летить,
та знову тікає,
ніколи зі мною наодинці вона не буває.
тікаю і я,
сам від чого не знаю,
тікаю, тікаю, тікаю.
молю.
та кого я молю,
хіба чує хтось мої молитви,
чи сховає мене від боротьби,
ніколи воно цього не зробить,
кожен день життя моє гробить.
а хто?
не знаю і сам,
я знов загубився,
коли гуляв по давно знайомим стежкам.
Федько Хмільник

людино!
та невже не бачиш ти краси своєї,
та невже не чуєш голосу свого,
невже не розумієш долі,
що спіткала

людино!
схаменись, та оглянься ти навколо,
на світ у життєдайній всій його красі,
на поле, гори, річку, море,
що так і тягне погляд твій.
та не красою лиш ти маєш жить.

людино…
караєш ти себе бездумно,
невідомо, що зробивши,
наговорюєш на себе,
без причини, не до речі.

людино…
знову загубилась ти, я розумію,
може ще настане час,
та поглянеш ти на себе,
пошкодуєш про усе,
та часу не повернути,
в безрік і в пітьму пішли роки,
і хвилини та секунди підуть теж,
та ти лишись, молю тебе,
не залишай себе,
Федько Хмільник

боюся померти, дивлюсь у вікно,
тільки й чекаю коли вилетить скло,
дивлюся на небо, бачу зірки,
бачу прожектор, сплять ластівки.
вибух, історія, нова новина,
серце б’ється, серця нема,
конвульсія, дія, непереборні страхи,
усе наяву, в душі навіки штики.
Федько Хмільник

Твої очі блакить
Лазурові як море
Моє серце тремтить
Наче дивлюсь на зорі
Голос твій розум твій
З глузду мене зведуть
Я завжди твій я тільки твій
Ти тільки мене не забудь
Ти є єдина хто мене розуміє
Серце забирається швидше одразу
Як побачу тебе в той же час Пам’ятай про це і не забудь
Люблю я тебе завжди такою будь
Олексій Мулик

Ох мій світе зоря
Недосяжна й прекрасна
Підкоряєш серця
Безвозмістно й назавжди
І мене зачарувала
Аполона прекрасна
Полюбив я тебе
Як? Не скажу
Лиш єдине я знаю
Лиш тебе я хочу
Позабув усі мрії
Позабув я життя
І тебе я благаю
Стань нарешті моя
Олексій Мулик

Золотовласа королева
Зійшла до мене із небес
Ти підкорила мою душу
І серце й розум теж
Ти закрутила мої думи
І з розуму мене звела
Я закохався в твої губи
І очі полюбив без меж
Кидаю погляд не сміливий
І думаю про щось я вкрай важливе
Про тебе й мене що разом
Неначе в танці унісон
Ох королева ти моя
Чом так сильно полюбив тя я
Олексій Мулик

Ти мистецька цариця
Фантастична й прекрасна
Підкорила мене
Твоя посмішка ясна
Ти чаруєш мене
Й заставляєш сміятись
Захотів я тебе
Із собою побачить
І зустрінусь з тобою
В один день ясний
І підемо на каву
У Кракові прекраснім
Ех царице моя покохав я тебе
Чом сказати не можу
як люблю я тебе е

Олексій Мулик

обов’язково ми будем радіти,
під дощем співати пісні
і не будуть знати у майбутньому діти
що це таке: жити під час війни.

все буде спокійно,не буде тривог
і сонечко стане тепліше,
і не буде страху залишатися не вдвох
не буде страху,як раніше.

пташки зможуть вільно співати
про природу,любов і людей,
вони зможуть нарешті вільно літати,
не боючись попасти в пастку ночей.
sonnayaluna

Когда мы были малышами
Играли, бегали весь день.
Скакали дети на скакалках
И пели песни про зверей.

А летом мы ходили все речку,
Купались и плескались до темна.
И получали наслаждение,
Минуты счастья и добра.

Зимой бежали мы на горку,
Что бы скатиться поскорей.
И мчали мы все без умолку,
Всё пели песни про зверей.

Прошли года, прошла и радость,
Забыли песни про зверей.
И стали мы все дикарями,
Ведь телефон роднее друзей.

Ей люди посмотрите на себя,
Мы не танцуем просто так,
А в жизни бесконечный мрак.
Так не спиши быть взрослым ты.
Шмалько Тетяна

Моє життя, як павутиння,
Дивне як не чуване створіння,
Не мов як країна чудесій
Ніяк не розібравши, я мерщій
Поспішила за світи.
А, що робить я так не знаю
Падаю, а вставши не розумію…
Як жить? Що мені зробить?
Який же шлях мені вибирать,
А з чого почать? Не розумі я
Але знаю точно, я собі сама кузнець
Що сама скою долю нанівець
Бо у мене є воля.
Немов вільний птах вітаю я,
Здійма у небі крилами
Немов вітрилами вибираю долю
Та все одно я молю, молю…
Ні, не богу,
Це щось навіяне, ледь вловиме
Та таке жадане
Та, я згадала надія ж це
Що даси мені сили
Жити далі у цьому світі
Зі золотої сіті.
Вікторія Джура