Рахую хмари,
небом все блукаю,
Любуюсь цвітом
першим на землі,
Чогось і ще шукаю-виглядаю,
Чогось невистачає у весні.

У порівнянні з тою,
де родилась,
В садах квітучих
дихала, росла,
Якби та мить
вернулась, зупинилась…
Та неможливо —
в далеч відійшла.

Взяла світанки,
квітів аромати,
Сади, луги
із соковитих трав,
Дорогу, стежку,
мальви біля хати…
Минулий час
спустошив, обікрав.

І ту криницю,
горобців у стрісі,
Земельку зорану —
чекала навесні,
Підсніжників
галявину у лісі…
Ніякий суд
не верне те мені.

В тумані сліз
мій погляд все цілує
Крізь весняних
болотяних доріг,
Вертає спогади,
картинами малює,
Й стареньку хату…
вікна… і поріг.

10.03.2024.

Піду я до лісу, зеленого храму,
Пройду між дерев і повітря вдихну.
Постою під дубом який сотню років
Стоїть охоронцем у цьому гаю.

Осика струнка за шепоче листками,
Коли між гілок пролетить вітерець.
І в цій атмосфері відчую я спокій,
Забувши проблеми й робочий момент.

Зайду на галявину сонячну,світлу,
По колу берізки біленькі стоять.
Неначе танок водять білі красуні,
Від них неможливо очей відірвать.

Довкола птахи ведуть гучні розмови,
Усі метушаться, кипить тут життя.
А я в ліс прийшов щоб набратись здоров’я,
До мати природи вернулось дитя.

Хтось , сидить у сільській хаті дивовижній,
Що , за рідна людина , як перлина, вдягнена у вишиванці.
Немов, вона мудра і красива,
І навіки вона для нас , як людина дорога.

Не хмара небесна, а людина, рідним серцем зігріта,
Бабуся, що світить нам своїм теплом і добром.
Крізь віки вона плете нам нитки родинного сплетіння,
Бабуся — скарб, що зберігає в серці кожна людина.

Її слова — неначе мудре вчення,
Що світить дорогоцінними нитками життя.
Вона знає таємниці старовинного часу,
І дарує нам їх, наче келихом з джерельною водою.

Виглядає вона, мов зірка в безмежному космосі,
Сповідниця мудрості і тепла, безмежної любові.
Бабуся — незрівнянна в своїй прекрасності,
Насолода для душі, щедра красуня в нашому житті.

Нехай триває вічно її світанкова зоря,
Нехай її усмішка розсіє туман життєвих тривог.
Бабуся, ти — наша опора і наша надія,
Ти — вічне джерело любові, що ніколи не висохне.

Плаче тихо дівчинка вночі,
її мама на війні.
Рятує солдата – чиєгось сина,
брата, тата.
Медсестра її призвання,
давно обрала вона його.
Я пишаюся нею, сильна вона.
Але моє сердце плаче вночі.
Мамо! В молитвах я звертаюся
до Бога і тихенько шепочу :
,, Бережи матусю. Бережи нас всіх.
Подаруй нам зустріч в Мирі.
В нашій рідній Україні.

Ти – там!
А я – тут.
Нас роз’єднала Війна,
а може сотні кілометрів.
Але наші сердця літають разом,
думками поруч Ми.
І війна не перешкода нам,
сотні кілометрів не біда.
Адже кохають не очима і
не дотиками щодня.
Кохають ріднею душею
і коли в унісон співають сердця.

Я плакала!
Ти чув? – Ні
А я посміхалась, як завжди.
Ти бачив? – Ні
Я зробила нову зачіску!!!
Ти помітив? – Ні
Подивись, коханий, який новий маникюр, який колір і форма інша.
Так, я помітив.
Коханий, я купила сукню,
може сходим у кіно?
Я, стомлений, давай колись – тоді.
Ось так палке кохання
переросте в буденне життя.
А, потім квіти на столі,
але вони вже не його.
Сама собі вона купила,
щоб нагади йому , що вона
не лише дружина.
А ніжна мила жінка, як була колись.
І де ділось те все кохання?
Де, ті милі вечори удвох?

Із нашим українським ШО,
не зрівняється ніхто.
По землі скаче наш тризуб,
під звуком ШО він долітає до небес.
І цей тризуб зі звуком світу
в кожну країну залетів.