Люстра впавша та розбита,
Скло, в якому видніються потіки
Крові, що безжалісно вкрашає
Геть увесь наш народ живий.
Батько йде десь ледь живий.
Я благаю їх, що не треба,
Та вони не наші, лихо!
Що вони зробили скрізь?
Це питання їх забавить,
Але вони не є блазнями.
Та й ми не є, ми народ вцілілий,
Добрий, справжній – український.
Софія Абрамівна

Зволікають і вбивають
ці прекрасні очі
Мене турбує і дивує
Що в душі гуркоче

Світ алмазів чи смарагдів
Так на сонці грає
Дивлюсь на них і розумію
Що в очах вони бувають

Ти бреши все далі й далі
Все одно не допоможе
Світ твоїх очей смарагдів
Та брехня що сердце коле
Меррі

Правда.
Сила.
Справедливість.
А ще є совість.
Честь.
Відвіт.
Усе є в нас,
Та тільки гідність –
Тримають кращі
На землі.
На наші землі
Розлилася
Така от вища
Благодать,
Та тільки маємо
За це ми,
Боротись тяжко,
Й воювать.
За цюю вдачу
Надвисоку,
Нам треба вмитися
Слізьми.
Пролити кров.
Спуститись в пекло,
А потім з нього
Прорости.
При цьому всьому
Треба бути
Сталевим муром,
Й не одним,
Щоб тут тримати
Й не пускати,
До друзів наших
Ворогів.
А ще крім цього,
Слід пахати,
Тягнути працю
Як воли,
Бо треба діток
Годувати,
При чому й ваших
Дружбани.
Ще треба якось
Протриматись,
Щоб жити в цьому
От житті.
Та це є дар!
А вам боятись!
Бо ви є зло,
І зло для тьми!
Коли вона
Всіх вас поглине –
Нас всіх осяє
Щедрота.
Небесний дар,
За всі ці лиха.
Це наша правда
І хвала.
Та це не вища
Справедливість.
Її немає на землі.
Нема нічого,
Що хоч якось,
Вгамує біль за
Неживих.
Їм шана вічна.
Вічна пам’ять.
Принука наша
На віки.
Це наша совість.
Ваша карма.
Це ваше пекло і гріхи.
Юлія Грінькіна

Я хочу з тобою кататися містом
На нашій машині під музики звук
Казати слова, що наповнені змістом
В обіймах тонути під серденька стук.

Я хочу з тобою свята відзначити
Ходити у гості, збирати родину.
Свої особисті традиції мати
Щасливими бути у кожну хвилину

Я хочу лежати з тобою у ліжку
Мовчати й дивитися в очі сумні
Можливо разом прочитати ту книжку
І врешті забути що ми на війні

Я хочу відчути твій подих і запах
Поринуть у пристрасті вир з головою
Але я лишаюсь у відчаю лапах
Лишаюсь одна наодинці з собою
Ганна

Я мрію поставити вам запитання,
Чи добре вам спиться? Не сняться жахи?
Я маю нестримне й пекуче бажання
У труну Росії забити цвяхи!

Ви нищите націю, "Мнімиє браття"!
Вбиваєте діток, жінок та тварин!
У вас вистачає черні та завзяття,
Бо злоба тече серед ваших судин.

Пішли ви війною на слабшу країну,
"Божественний комплекс" щоб всім довести.
Та не по зубам вам зламать Україну!
Вам ношу "вигнанців" навічно нести!
Ганна

У холоднім окопі тихенько лунає
Пісня – гімн на вустах молодого бійця…
День за днем, ніч за ніччю так швидко минає,
А війні цій жахливій немає кінця.

Але він не один б’ється з ворогом лютим.
З ним пліч о пліч в бою побратими стоять.
Жоден з них вже ніколи не буде забутим,
Бо за них по домах чиїсь серця болять .

Вони б’ються за нашу свободу та волю.
За майбутнє країни, за честь та буття.
Їхні очі сумні повні люті та болю.
А повинні були бути повні життя.

Війна вкрала життя, поневічила долі,
Зруйнувала майбутнє людей по містам.
Але все ж Україна не буде в неволі!
Щира дяка за це нашим захисникам!
Ганна

Немає армії сильніше,
Ніж та, що б’ється за свободу,
За рідний край, за дім міцніше,
За мир та щастя свого роду.

Немає армії бридкіше,
Ніж та, що б’ється за тирана.
Життя сусідів робить гірше
Заради его свого пана!

Не буде шани та поваги
Для тих, хто ріже та катує.
Хто за для хайпу та розваги
Жінок, старих й дітей ґвалтує.

Повага буде лиш для гідних,
Хто свою землю захищає,
Своїх, хто поруч, друзів й рідних,
Тих, хто закони поважає.

Тікайте вороги з дороги
Та повертайтесь до расії.
Нам не минути перемоги.
Тож не здійсняться ваші мрії.
Ганна

Це новий день… І знову ранок.
Ти знову очі відкриваєш.
Виходиш з кавою на ґанок,
На дощ тихенько нарікаєш.

А він, не сходячи з окопу,
Під зливу й сніг, під спеки жар
Рятує твою стильну жопу!
Це його надприродній дар.

Він не гуляє, не вживає…
Вночі по клубах не тусить.
Він Батьківщину захищає!
Життя готовий положить…

І кожен день… І кожен ранок
Не з кави треба починати…
Відкривши очі під світанок,
Подяку кожному солдатові віддати!
Ганна

Я перестала молитися Богу…
Перестала молитись вночі.
І чекать на його допомогу.
І на карми гострії мечі.

Війна все триває й триває
Й ворог вперто гатить по містах.
Та молитва його не спиняє,
Перед Богом не має він страх!

Він керується іншим законом
І боїться він іншої кари!
Бо він зна, українським патроном
Влучно цілять ЗСУ примари.

Вдень і ввечері, зранку й щоночі
Богом послані в нашу країну
Крила янголів, яструбів очі
Видаляють ворожу скотину!

Я перестала молитися Богу
Але віра моя меж не знає!
Бог прислав вже свою допомогу
ЗСУ, що ніхто не здолає!
Ганна

Хутори на горизонті —
Яскраві, гарні, кольорові.
Вітри, що дмуть — страшні і бурі.
Світило, що заходить рано —
Яскраво-оранжеве, пречудове,
Але це все у моїх снах,
Моїх думок життєвий шлях
Дівчиська, що хоче кимось бути
Та важко через ці страшні муки.
Неволя – все що нас поєднує.
Досить розплющити очі —
Все зникло, навкруги все враз померло.
Все сіре, темне, чорно-буре.
Чому все так? Фінішу не буде?
Буде – скажу я вам лишень раз,
Ми незламні увесь цей час.
Руки опускатися не мушуть,
Вони віддані, дідусе.
Я сумую за тобою —
Кожен час і памʼятаю,
Як на тобі вся я трималась.
В неволі не помру я, інакше це – ганьба.
Буду стояти і встою,
Все навкруги тобі я присвячу.
Софія Абрамівна