Красная кровь, стыла в снегу, Сердце-Кристал, его блики обман. В молчании зимы застыла любовь, Увидев его, распахну крылья вновь.

Под белым покровом зимнего света, Сердца холод, тая́т в себе лето.

Но встреча с ним разогреет тот тлен, и снова в сердце зажжёт тот огненный плен.
Кириен Паркер

А за вікном- вишневий рай
Такий п’янкий,такий духмяний
Вишневий цвіт,як дивограй
Небесний рай,з ним,не зрівняний
Вишневі хмарки на гілках
Збираються в вишневі хвилі
Які пливуть серед вишень
Мереживом тендітним, білим
Там квіточки,як зірочки
Запалюють вишневі хвилі
Вдягають білі сорочки
Щоб до них бджілки прилетіли
Вишневе свято на весні
Вишневі, щирі побажання
Дарують вишні людям всім
На згадку про своє кохання
Вишневий цвіт-він опаде
І з’явиться вже літне диво
Червоне,кругле і смачне
Яке збирається дбайливо
Вишневий сік,вишневий джем
Періг вишневий- насолода
Це подарунки від вишень
Які дарує нам природа
Tana

Волосся – неземна дорога
Така гаденька, без каміння
Яка веде мене до Бога
Де набуваю розуміння
Воно неначе хлібне поле
Або пшениці, або жита
Яке хвилюється, як море
Під впливом сонячного літа
Волосся- це шовкова злива
Що по плечах до долу ллється
Це скарб природній, або диво
Який із малечку дається
І щоб надати йому сили
Збираю роси за віконцем
Щоб воно золотом кипіло
Я прошу променя у сонця…
Tana

Нас не зламати відсутністю світла,
Не страшна нам відсутність води,
Бо ми сильні, "залізобетонні",
України доньки й сини!
Хоч летять в нас всю ніч ракети,
Це бомбить Україну русня…
Не здамо ми свою Батьківщину,
Ще тримається ненька моя!
Ми відновимо, що понівечено,
Залікуємо там, де болить,
Україна – незламна країна,
І росії нас не скорить!
22.03.2024
Крістіне Мурадян-Рибалко

Волосся – неземна дорога
Така гаденька, без каміння
Яка веде мене до Бога
Де набуваю розуміння
Воно неначе хлібне поле
Або пшениці, або жита
Яке хвилюється, як море
Під впливом сонячного літа
Волосся- це шовкова злива
Що по плечах до долу ллється
Це скарб природній, або диво
Який із малечку дається
І щоб надати йому сили
Збираю роси за віконцем
Щоб воно золотом кипіло
Я прошу променя у сонця…
Tana

Тож я гадаю, що діяти мені?
Доводити, палючи в огні,
Що я на злеті, а вони на дні.
Навіщо?

У дійсності, їх будні – брудні і блудні.
Та хто вони мені?
Вони такі ж нудні,
Такі ж бідні і грішні.

Коли є суддями підступні,
Бездумні й бездушні,
Програють у грі беззвучні,
гідні і безгіршні…
Тіньоверт

Вона ховала сльоза під дощем.
Її гнів таїла в собі гроза.
Душа, залежна від поем,
А в серці розрослась лоза.

Від її слідів, виростали квіти.
А у серці, мимоволі,
Гуляв сильний вітер.

Місяць, роздуми самотність – це її сім’я.
Прагнення до іделалу – друге ім’я.
І як прикро розуміти,
Що вона – це я
Тіньоверт

Холодні сонця промені,
Крізь гілля голих дерев,
До мене шепочуть голоси,
Й десь серед них чути рев.

Долиною листя опалого,
Я іду, невідь куди,
Вітер теж шепоче щось тихо,
Та не чути крізь голоси.

Він угору підхопить хустинку,
Що так вже зігріла мене,
Та не холодно, навіть узимку,
Душу гріє:"Усе те мине…"
Тіньоверт

Пропливаючи хвилями щасливих події,
Я порину у світ безтурботних надій,
Підніму очі вгору-до зоряних мрій,
Та знайду там натхнення-дім мій.
Як повіє вітер холодних стихій,
Ти мене своїм поглядом щирим зігрій.
Тіньоверт

Обпікало обличчя гарячими слізьми,
Я в пошуках любові бігала очима,
Невже знову заблукали ми?
Твоїм коханням, я одержима.

Немає міста вже для "нас",
Зв’язала серце павутина,
Та в морі сліз, я плавала не раз,
У тому морі,де потонув корабель наш.

Від айсбергу твоїх крижаних дум,
Я пала в океан сумління.
Коли говориш ти, навколо шум,
Ти мій єдиний, моє спасіння.

І я раба твоїх парфум,
Твоєї посмішки,
Твого веління.

Тіньоверт