І знову я пишу тобі листа,
І знов у відповідь мовчання.
Коробка вже заповнена сповна,
А в голові все крутяться зізнання.
Якби ж ти знав,як важко на душі,
Як хочеться мені почути,
Оті три слова з уст твоїх,
В очах твоїх безмежних потонути.
Я б так хотіла у твої обійми,
Щоб тепло й затишно було.
Щоб ясний місяць освітив нам тишу,
Усе на світі байдуже було б.
Ці всі слова в моїх думках,
Ці всі листи до тебе не дійдуть.
Так закохалася,але тобі я не скажу,
Усі слова,що в тій коробці у листах живуть.
Катя Генц

Таких,як ти,не зустрічала я ніколи,
Таких,як ти,більше ніде нема.
Лежу і згадую оту розмову,
Яка забрала з мене все життя.
Усе для тебе було жартома,
Допоки я зсередини тихенько помирала.
Не бачив ти в очах моїх печаль,
Та й я тобі нічого не казала.
А потім ти сказав мені про неї,
Про ту,в чиїх очах зірки.
"Вона прекрасна,наче лебідь,
Я хочу все життя із нею провести."
Іще не раз почую про кохання,
Побачу,що щасливий з нею ти.
А я мовчатиму і всі мої зізнання,
Потонуть тут,в коробці,де листи.
Катя Генц

квітневий вечір. поле. звук.
ти йдеш по ньому. йдеш додому.
спокійний серця стук.
живий. думки твої враз стали
прозоріші води.
а ти все йди.
іди, іди, іди..
Касія

ти завжди був моїм промінцем світла,
освітлював для мене навіть найтемніші ночі.
ти дарував мені надію,
а тепер стер її в попіл.
Касія

Ти впізнаєш завжди мою душу,
Бо знайомі з тобою давно ми.
Розквітає навколо суша,
Затихають шторми на морі.
А коли настає сутужно,
Я в куточку тихо заплачу.
Зразу чую підтримку дружню,
Ти найбільше для мене значиш!
Я іду крізь людей, як в пустелі.
Одинокий, нікого не знаю.
Нависають химерні скелі,
Чи живу, чи існую, чи маюсь?..
І вже відчай так горло душить,
Вже не можу дивитись.., всміхаюсь…
Лиш до Тебе здіймаю руки.
О, Творець! Ти мене тримаєш!
Знову хочеться перемагати.
Нехай світиться зірка Небесна.
Твоїм світлом пітьму проганяти,
Бо любов Твоя – вічна, безмежна!
ND♥️
Надія Холод (ND)

Очима твоє серце відкриваю
Вмикаю світло перших почуттів
Вагання твоє поглядом збираю
Щоб ти життя змінити захотів
Веду я за собою крізь тумани
Світанки,поцілунки,каяття
Щоб доля нам
Відкрила усі брами
Де є любов і справжні почуття!
Tana

Що за люде ? Крадучи життя, посміхаючись упоминають Бога?
Хіба ж то люди ? Проводять рабскіє жнива, вивозять мирове зерно усюди,
Руйнують все ,що будувалося віка.

Невже ви зовсім не боїтеся гріха ?
Невже у вас, нема ні крапельки добра ?
Чи вас зачали без добра?
Вивозете народ, дітей чистеньких.
Для чого ? Для чого ви знущаєтесь над нами? Щоб оселити в нас ненавісь, злість
та смуту?

Не вийде ! Чуєте?! Не вийде! З душі не вирізати Боже світло!
Знущайтесь ! Катуйте ! Ріжте та калічте !
Ми все одно незламні! Божі діти!
Судилище вас всіх знайде.
Бо посміхались ви і Бог вас бачив.
Зробили ви усе щоб вас забрав диявол!

І Бог усіх пробачить люде !
Та тільки вас украв диявол вже давно!
Не люде ви! Не звірі !
Вам більше імені нема!
Не буде вам прощення на віка,
Страждатимуть за предків ваші поклоління.
Бо ви і досі з жадністю чорта вслухаєтесь в диявольське сурмило.

І цілі поколіня служите рабами,
Рабами кращих полководців пекла.
Та вже не довго вам залишилось служить!
Тому що ми вже всі в строю.
Ми Божі воїни , ми Божий меч, вогонь та кара!
Ми щит усього миру на Землі!
Ми в кожному куточку світу є,
І боримось ми всюди!

Ми переможемо усе на світі зло.
Добро завжди перемагає!
Тому ми знищимо любого пса,
Який живе за ради зла!

А нас чекає, щастя й слава,
Добро в нас стане ще світліше.
Душа розквітне , заспівають солов’ї!

Для вас же доля у вогні спостерігати,
Як вас забули всі та всюди…

Питання в нас залишаться одні , чи ви були колись людьми ? Чи завши були орками гнилими?

Карнаух П.П.

Карнаух Петро Петрович

До тебе лечу я хмаринкою
У мріях,що час промайне
Такою значною хвилинкою
Тому,що кохаю тебе
Наснюсь я тобі горобиною
Чекаю,як сонце зійде
Схилюся вербою,калиною
Тому,що кохаю тебе
Запрошу тебе на побачення
Воно твоє серце знайде
Що перша,не має і значення
Тому,що кохаю тебе!
Tana