Сімнадцяте квітня- Чернігів…
Дев’ятнадцять – місто Дніпро…
А крім цього багато містечок,
Люди де поховали когось.
І летять безкінечно ракети,
І руйнується наше життя,
І не знаємо, буде це завтра
Або черга прийшла вже моя?
В чому винен народ України,
Що прийшла до нас клята війна?
Може десь і колись були винні?
Та за що нам уся ця біда?
Зрозуміти чому і навіщо,
Нема сенсу гадати тепер,
Але знаємо зараз, навіки,
Нема там в нас братів та сестер!
Віра інколи все ж покидає,
Але вкупи збираєш себе,
Розумієш, що хлопці на фронті
Захищають, рятують тебе!
Кожен ранок, і день, і щоночі,
Мрієш тихо про мирне життя!
Це все буде, колись, може скоро,
Розцвіте ще країна моя!
21.04.2024
Крістіне Мурадян-Рибалко

Гуляй! Гуляй доле!
Гуляй, не загулюй!
Гуляй не допізна…

Черевики в тебе нові,
розум, дивись, не намуляй…
Гуляй-доля капризна!

Як зустрінеш ранок з милою
на Набережно-Хрещатицькій –
сонце долі твоїй свідок:

Дніпро пестить милу хвилею,
сонце в думі схизматицькій
умовляє серцеїдок…

Та годі юнацького зітхання!
Гулько і серйозним бува…

У долі завжди є запитання:
ТИ гуляв? Чи будував?

Наша доля… капризуля:
пусте життя – пуста
каструля…

Олесь Пасічний у Вулику

2023-2024

Олесь Пасічний

Про що ти мріяв наш Тарасе
Коли сидів у бурʼяні?
Молився Богу і не знав
Що будеш жить на чужині.
Ти думав, що твої нащадки
Твою країну продадуть?
І не залишать навіть згадки
Про що твої вірші гудуть.
Твої страждання у дорозі
Життя мабуть перемогло
І захлинувшись у тривозі
У рідну землю понесло.
Я відчуваю в собі зраду
За те, що не така як ти
Не зможеш дать мені пораду
Позбутися як самоти?
Твої думки, твої дороги
В мистецьких вічних посланнях
Від зради йшов до перемоги
І не зламав тебе твій страх.
За батьківщину Україну
За мирний, братський твій народ
За чарівну та соловʼїну
Багату мову без банкнот.
Я дякую тобі Тарасе
За те, що з нами ти навіки
За те, що ти писав весь час
І не змикав свої повіки
Клонюся я тобі, поете
За силу в слові, волю в думці
За віру непохитну в себе
За долю жити в вічній муці
Горджуся тим, що ти наш батько
А ми усі твої нащадки
Пишаюсь, що твоє коріння
Дарує нам свої початки.
Ірина Ліфар

Я плачу сміючись,
і сміючись я плачу,
сліз вже немає,
та страшно що я бачу,
я бачу що бачать
люди кожен день,
а може й менше бачу,
крізь світло повістей-пісень,
і може правда, може ні,
спотворює мене на дні,
крізь призму мрії у живе,
я мрію – хтось помре!!!
Просто людина

Вулик може здатись недоречним,
дивно-заперечним,
гучним і наповненим життям,
та ти знай, що там, у бджіл,
права більше, ніж у нас – поки живі,
але правом їм не дано скористатись,
а ти можеш боротися й пручатись!
Ти помреш, та інші будуть жити!
Ти героєм станеш, інші будуть гнити!
Тож порівняння це є недоречне,
та не прийму я ці заперечення.
Хай "вуликом" буде твоє життя!
Просто людина

Невпемнено сидить на троні
І ось-ось впаде на землю діадема.
Вона запалить той вогонь в драконі,
І зникне ще одна проблема.

Не розпуститься уже бутон,
Коли вибрано коріння.
Вогнем горить в душі дракон
І палить всі її сумління.

Десь голос рве могутній лев,
Крить що шепче його львиця.
Трон – це місце королев.
Трон – дівоча то гробниця.

Стриба

Червоно-барва трава овиває солдата.
Обабіч війна… кружляє дим з автомата.
Той дим – останнє слово, а інші неска́занні будуть.
Життя проминає, нові вже завтра прибудуть.

Людина безцінне створіння,
тепер це ресурс…
Знайшли йому ціну з каміння, задай лиш намічений курс:
Снувати по ненці до зубожіння,
Чи пакувати у во́єнний бус.
Дмитро

Вічна пам’ять, тобі Герою
Сильний духом і незламним був в бою.
Відпочивай собі ,ти,друже
Інші ще стоятимуть в бою.

Згинуть наші вороженьки
В кровавому бою
Получать свою кару,
і в підземному краю.

Чорти їх будуть катувати
За дітей і жін, сидящих у раю,
Пекельний пес їх покусає,
По наказу, володаря дев’ятого кругу

Вічна память,тобі герою
Не забутий в нашому кругу.
Подарує тобі ангел крила
Для святого патрулю

Gental

Якби він міг сказати їй, що любить,
Якби відкрилось серце почуттям…
Натомість лиш на відстані голубить,
Лиш уявляє образ – тут і там…
А вітер знов здійняв бажання,
І промінь серце обігрів…
Природа роздає вітання.
У небо свої очі звів…
Якби, якби.., одні вагання.
Чомусь у стопорі його душа.
Бо відчуває дорікання,
Бо відпустив – вона пішла.
І сумніви ятрили його душу,
І бушували кругові вітри…
Колись не втримав, забути мусить?
Вихри розлуки загули.
А час невпинний, не повернеться.
Кохання муки, кипіла кров.
Іще не раз він оглянеться,
Допоки чує її любов.
ND💗
Надія Холод (ND)