Прокрадаюсь до твоїх нейронів незайманим градусом,
Трохи змушую десь спокусити останню клітину,
Не дивлюсь ні на вроду твою, ні на статуси,
Просто хочу побути з тобою хвилину.

Просто хочу вдихати повітря, нехай забруднене,
Відчувати пульсацію, ніжно торкатись долонь,
Побути єдиним твоїм, Богом судженим,
Який не дозволить згасити вогонь.

Минають роки, а напруга іще тримається,
Мурахи не можуть приборкати досі себе…
Такі у житті дуже рідко, та все ж, трапляються,
Такі прилітають для ЧОГОСЬ на землю з небес.

Життя змінило свої темп і ритм,
Природа вносить певні корективи,
Лише кохання має свій незмінний алгоритм:
Завжди шалене та сміливе.

Не того кольору дощі ідуть,
Морози в квітні нормою вважаються,
Хиткими нерви кожну мить стають,
Та віра кам’яною залишається.

Все написане одним почерком,
Все будується за стандартами,
те, чого не зовсім хочеться,
завжди чогось дійсно вартісне.

Дресируються непокірливі,
Приручаються неприборкані,
Хтось зависнув над прірвою,
Когось – досі щось то́ркає.

Все мальоване тільки лівою,
Все написане – оприлюдниться,
Маєш бути надто сміливою,
Страх тренований згодом губиться.

У болю та жалю немає шансів,
За темрявою – світло настає,
Отримують завжди своє поганці,
Говорячи: «Це точно не моє!»

Скарби знайдуть – настирно їх шукаючи,
Хто крав – втрачатиме постійно,
Хто вчасно схаменеться і покається,
Той, майже, спатиме спокійно.

Прості, здається, принципи, закони,
Та тільки люди їх забули вже давно,
У кожного свої крихкі кордони,
У кожного своє німе кіно.

Розтікається світло по твоїх артеріях,
Зевс могутній піклується разом із Деметрою,
Там, де дух – неодмінно прибуде матерія,
Тільки цього, на жаль, не всі допетрують.

Де молитва існує – присутні янголи,
Нерухомість не має ніяких проявів,
Тебе не спинятимуть навіть гантелі зі штангами,
Тебе не злякати жодною зброєю.

Немає доріг, якими не йтимеш ти,
І мрій не існує, які на поразку приречені,
Вірші твої не закріплені римою,
Слова не будують фундамент для речення.

Ти ступаєш спокійно, неквапно торкаєшся краю,
Залишивши позаду всю тугу й їдкий тютюновий дим,
Чим здивує життя – і досі не знаєш,
Просто тішишся станом мінливим своїм.

Просто мружишся від того світла, що дно пробиває,
Відпускаєш гріхи, обростаєш новими знову,
Спопеляєш майбутнє, минуле ж за нитку тримаєш,
Бо ти знаєш: усе це не є випадковим.

Повертаєш туди, де джерела б’ють струмом цілющим,
Де не знайдеться місця пустим нісенітним пліткам,
Де тебе від чужої брехні вже не буде плющити,
Де й собі вже не будеш брехати сам.