Я хочу вірити у «завтра»!
Там буде краще, ніж сьогодні,
Там я подамсь кудись у мандри,
Закінчу справи всі марудні…
Ми думаємо так, гадаємо,
Що світло там, а вчора – тьма.
Та рік за роком все стікає,
А того «завтра» все нема.
Чому в те «завтра» нас так тягне?
Там свято, літо, вихідні?..
І кожен з нас до чогось прагне,
Чому ж ми нехтуєм «сьогодні»?..
Ніколи «завтра» не настане,
Якщо «сьогодні» ти не встанеш.
Якщо «сьогодні» сил не стане,
«Завтра» ніколи не настане!

Будь ласка не гнівіться ви на мене,
Я не себе, я світ цей прикінчив
Не в тому справа, що я навіжений
Чи божевільний, зовсім ні. Я просто жив:
Не високо літаючи у мріях,
Я брався за роботу будь-яку,
Й не тішився в примарених надіях,
І більшого не прагнув ні в яку.
Амбіції мої залишилися в виші,
Коли студентом пізнавав науки,
Там у бібліотечній штучній тиші,
Я вперше вирішив накласти руки.
Та то було пусте, то юність в мить заграла,
Вона бува пульсує у кожного із нас.
Все ж долю більш жорстку життя підготувало,
Її розповідаю у післясмертний час.

Працюючи інструктором у свої двадцять шість
Я ще на двох халтурах мусив підробляти,
Це щоб було як жити, і щоб було що мати,
І щоб себе й сім’ю прогодувати. Почув одного разу вість
Про мітинг на Майдані і дебати.
Там люди віру мали, я теж хотів то мати.
Ні Митний, ані Євро союзи не цікавлять,
А щоб спокійно жити й нормально зароблять,
А депутати хитрі зі сцени словом бавлять,
Завжди що їм знайдеться без діла розказать.
Набридли розкрадання ті їхні і обмани,
Тому й народ стояв
В мороз під глас Руслани.
Проходили в зажурі
Бентежні дні і ночі
Вінки й свічки похмурі
Шептали так пророче…

Й посипались коктейлі не з молока, а з крові,
Співали гімн на площі і прославляли край,
Тіла складали штабелем і проклинали знову
Тих злодіяк і Господа просили: «Покарай!»
Нарешті президента позбавили посади,
Що нею скористався і обкрадав народ,
Він нею зловживав і жадний був до влади,
Позбавивши нас вибору і права, і свобод.

Малесеньке затишшя й надії палімпсест,
Усмішка перемоги, а після – знову крах,
На сході України постав новий протест,
Де звинуватив нас в нечистих справах «враг».
Намалювався він коли і як не знаю,
Напевно ще до того, як в нас віджали Крим,
В новинах «врага» кажуть, що ми фашизм вславляємо
І залишаєм лиш розруху, смерть і дим…
Така нещасна доля віки Вкраїну мучить,
Бо посяга на неї гієна повсякчас,
А досвід поколінь людей ніяк не учить,
Вони у казку вірять, й стріляти йдуть по нас.

Якщо народ місцевий не хоче разом встать,
А навпаки чужинцям свідомо помагає,
То нащо їхні землі від них же рятувать?..
Відповіді немає, а реквієм вже грає…

У ніч жорстоку й люту
Під обстріли потрапив наш батальйон.
Частина захоплена в полон
Всі інші повмирали… Ніколи не забути
Їх очі, тіла в крові, останній подих-стон…
З мішком на голові кудись нас привезли,
Більше намагались отак вселити страх,
Допитували, били і глумились,
В полоні ж – не в гостях…
«Враг» знав: живими ми не треба,
Одяг в свою личину,
В руки лопату – і копати
Нас на передову, щоб ми були стіною,
Щоб нас свої же били, ну а коли не станеш –
Куля в спину, кров-калина –
Так пав мій товариш.
Вижив я і ще нас сім, рани не смертельні,
Завтра знову змусять всіх йти у бій пекельний.
Та не страшно того бою, не страшно вмирати,
А лякає думка та, що стріляють в брата.
По ту сторону від нас наші рідні й друзі,
Вони мусять воювати й жити у напрузі.
Через те, що не навчились тут сини Вкраїни
Симоненкових пророчих чути слів таїни:
“Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину”
Через те, що закривали вуха і серця,
Щоб не чути пророцтва Тараса-отця:
“Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі”.
Через те, що оглухли у вільній неволі…

Настала година, волочать нас в бій
В повітрі дух смерті сичить, наче змій,
Я падаю, інші штовхають конвой
Граната в руці… Експльозія… Покой…
Уповільнився час… Наші душі звільнились…
А може… мені це все просто наснилось?..

2015 р.

Сміється час, єхидно світ всміхається
Підморгує, що краще вже не буде
Надії вщент і руки опускаються
І винна тут не містика, а люди.

Дорослішає людство все поволі,
Але людина поспішає жити
І нещаслива в спішці її доля
Продовжує нахабний час смішити.

Роки долають марафон століть
Кожне з яких ознаменоване війною,
Бо люди так і не навчились жить
В гармонії зі світом й між собою.

2016 р.

Ми – не заручники своєї долі.
Людство крокує, обираючи маршрут,
Вирішує хто буде на волі, хто в неволі,
Хто розіб’ється вщент, а в кого парашут.
Якщо ми дозволяємо нас грабувать, дурити,
Образи терпимо, працюємо за їжу,
Скаржимося одне одному про те, як важко жити,
І покладаємо усе на правду й волю Божу –
Скажу вам чесно люди, що Бог не допоможе.
Тим заробили ми такий страшний тягар,
Що не повстали проти поборів і принижень,
Що до керма пустили бандитів і нездар,
Що загубили той такий важливий стрижень.
А ще цинізму море,
Всі дружно склали руки…
Та ж віра й боротьба –
Найкраща запорука!
Якщо постійно нити,
Що так завжди і всюди,
То як же нам змінити
Цей світ нікчемний, люди?!.
2013 р.

Напиши мені, якщо самотньо стане
Серед своїх, але таких далеких лиць.
Якщо друзі розуміти перестануть,
Або насичена подіями столиця
Тобі набридне, напиши, я зрозумію,
Почуття відкинувши подалі,
Я вислухаю й смуток твій розвію,
І не читатиму ніякої моралі.

Якщо захочеш, просто будемо мовчати,
Вип’ємо чашку гарячого чаю…
Ти можеш лише кілька слів написати,
Вистачить цих: «Я на тебе чекаю»

Краще самій, аніж самотній серед всіх.
Залежати від натовпу — хвороба.
Гірше — залежати від чар твоїх,
Коли твій інтелект приваблює й подоба.
Змішалися в коктейль всі почуття й думки.
Серце про тебе, розум про ідею
Кричать і навпіл розривають, на куски.
Можливо відстань є та панацея…
Але ні час, ні відстань не у змозі
Забрати з пам’яті твій образ, що полонить.
Рік новий скоро буде на порозі,
А серце манить, серце манить, серце манить…
Чи ще побачу карі очі, сповнені вогнем,
Стриману усмішку, ті ямочки на щічках?..
Життя складне і сповнене дилем.
Нагадують про тебе музика і синьо-жовті стрічки…
2014 р.