Народе російський, тепер ти вже знаєш.
Як твої діти в воді помирають.
Як гинуть старенькі батьки, що не вміють ходити.
Як гине скотина, привязана в хліві.
Вода заливає усе і повсюду.
Ту хату, яку ти не зможеш забути.
Бо ти будував все своїми руками.
Сусідів, з якими співав вечорами.
Усе вода зносить на своєму путі,
Усе, що у тебе було, уже позаді.
Ніхто і не думав, що бути біді.
Це горе тяжке, що лежить на плечі.
Ото ж тобі ,брате, відплата така.
Щоб ти зрозумів, що таке є біда.
Щоб знав,як страждає мій рідний народ.
У тій клятій війні, що затіяв російський народ.
Тетяна

Жахливе ваше це “життя”,
Де помирає хтось щодня,
Де люди гірші за тварин,
Де діти зовсім без родин,
Де гроші вищі за мораль,
Де все веде тебе в печаль.

Та все ж, які прекрасні зорі,
Що в небі мерехтять щоночі,
Та все ж, які прекрасні квіти,
Що здатні душу нам зігріти,
Та все ж, який прекрасний дощик,
Що влітку, лагідний на дотик.

Жахливе ваше це “життя”
Та всюди є краса своя,
Але чи варта ця краса
Подібних мук та всіх страждань?

Laplazar

Заспіваймо пісню про Україну.
Заспіваймо пісню про мій край.
Як розбили армію рашиську,
Як погнали її за небокрай.
Про народ, великий, наш єдиний.
Що уміє здивувати світ.
Що без зброї він лупив рашистів.
Не давав дійти до Києва їм.
Що ніколи цей народ не здастся.
Буде битись до останнього в бою.
Захистить він нашу Україну.
Захистиь він матінку свою.
Цей народ ніколи не підм’яти,
Під вонючу рашиську ступню.
Вміють наші воїни завзяті,
Боронити землю, цю свою св’яту.
Повій вітре, буйний, ти по світу.
Розкажи всім селам і містам.
Як боронить землю Україна.
Як уміє землю захищать.
І прийде вже скоро Перемога.
Вже не буде нікому стріллять.
Бо рашисти згинуть, як роса на сонці.
А Україна Перемогу буде св’яткувать.
Тетяна

Відпустіть мене до ЗСУ
Там я більше знадоблюсь, ніж вдома
Там поляжу я, на полі бою
Разом з усіма героями

Біля місця, де живу я,
стоять могили, тих, хто ліг.
А я, приходила до них змалечку,
і розмовляла, мов з живими.

Тепер, також я хочу
тут лежати, й спочивати.
Щоб приходили до нас,
і розмовляли, мов з живими.

Щоб приходили до нас,
і наділяли життя сенсом.
Що не просто так, ми всі
вступили в пекло, як додому.

Люсі

Правда в тому, що не хочу повертатися
В такому вигляді додому.
Я не хочу, щоб дивилися на мене всі,
і плітки розпускали.

"Це правда" – говорю курсантці,
що прибула до мене зараз.
"Розкажеш це?" – "Не смію,
так поводитись з людьми.

Але і я признаюсь вам.
Не можу воїном я стать,
не можу страха, свого, подолать,
перед війною тою.."

"Це добре," – кажу я – "ти не годишся в воїни,
слабка, похмура і така нова."
"Але, я все ще тут, тому можливо і помру,
не досягнувши тут нічого, як просили."

І задумалась, зараз, про тих людей нових.
Як вони прийшли сюди?
Що відняло їх свободу?
Чи втрачають вони самих себе?

Якщо б всі знали, чим це обернеться,
ніхто би не пішов сюди.
Але, позаду кожного, стоїть щось,
що штовхає їх у пекло.

Це не їхня воля, їх заставили,
люди поряд, і обставини.
Але, ті, хто пішов сюди по волі своїй,
по-іншому дивляться на світ.

Вони всі бачать щось за пеклом.
І що це? Світ, жахливіше, ніж саме пекло?
А може надія, на світле майбутнє?
Ніхто цього не знає…

Але, правду знають ті,
хто хоче того знати.
Люсі

А роки летять, летятьі летять.
І їх ти не можеш ніяк наздогнать.
Сідаєш бистріше на вороного коня,
Женешся за ними, а їх вже нема.
Чому ж це Ти Боже людині так дав.
Що роки свої не може догнать.
А може це люди самі так створили,
На стрілках годинника щось накрутили.
Тепер то ми каїмось, за нашу провину.
Що ми натворили в лихую годину.
Ми хочем вернути ті стрілки назад.
Й життя, що прожили, по новій начать.
І може тоді б ми жили по другому.
І кожну годину звертались до Бога.
Й життя таке довге тоді б проживали.
На вік свій уваги тоді б не звертали.
Тетяна

Люди, бережіть ви Землю нашу.
Бо Бог на небі, Він все бачить.
Як ми знущаємось з Землі.
Ми бомби атомні випробуєм у ній.
Ми засмітили океани і моря.
Від пластику страждає вся Земля.
Раніше в лісі ми гуляли.
Гриби і ягоди збирали.
Тепер до лісу не зайдеш.
Бо там сміттям забруднено усе.
Природа стогне, природа плаче.
А народ ніби цього не баче.
Кругом вирубує ліси.
Так а навіщо ж їм отут рости.
Нехай пустеля краще буде.
По ній гулятимуть верблюди,
Й проблем у нас тоді не буде.
Бо на піску, як не крути,
Вже нічьому буде рости.
Давайте люди схаменемось.
За руки дружно всі візьмемось.
І будем Землю прибирать.
Всі нечистоти вичищать.
Бо в світі кращої нема,
Як наша славная Земля..
Тетяна

Ти мій братик рідненький
Завжди будеш зі мною
І хоч ти ще маленький
Підростаєш заскоро
Будь сміливим мій брате
Пам’ятай будь коли
Ти назавжди є графом
Й будеш хоч куди
Хоч ти й є лінивим
Не забувай про життя
Будь завжди працьовитим
Й пам’ятай про буття
Підростай ти скоріше
Щоби бути зі мною
Ти мій братик рідненький
Люблю тебе я із роду

Олексій Мулик

Молитись буду довго я у храмі,
Читатиму молитву щиру,
Проситиму я Божу Маму:
"Дай Матінко, нам лише Миру".
Перехрещусь, я тричі поклонюся,
Куплю свічку і запалю, й поставлю.
Я до ікони тихо притолюся,
Нехай загояться нарешті людські рани.
Я службу вистою, впаду я на коліна.
"Ти Матінко, мені допоможи,
Молюся не за себе, а за Україну
Молюсь, щоб не було війни!"
Я піднімусь, я стану на хвилинку,
Руками дотягнуся до Христа:
"Почуй, благаю мене, українку,
Врятуй і збережи людські життя".
Ірина Сонце

Запахло квітами на дворі,
Запахло цвітом у садку.
Розпочались роботи в полі,
Пташки співають у парку.
Нас це чарує і все вабить,
Літають скрізь й гудуть хрущі.
Розквітли проліски, кульбаби
Позеленіли враз кущі.
Заметушилися комашки,
Кружляють бджілки та джмелі,
Бо завітало свято Паски!
Його чекають на землі.
Рясненький дощ іде з небес,
Нарешті сонце буде грати
З Великоднем! Христос Воскрес!
Нам благодаті, миру й довго жити!
Ірина Сонце